Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Треба ж таки розпочати нове життя!

10. Кропильниця й попільничка

Через кілька днів я приїхав до Рима з наміром оселитися там. Чому саме в Римі, а не десь-інде? Справжню причину я збагнув пізніше, вже після того, що там зі мною трапилось, але зараз не називатиму її, аби не зіпсувати своєї розповіді недоречними в цю мить міркуваннями. Я обрав Рим насамперед тому, що вподобав його дужче, ніж інші міста. Крім того, мені здавалося, що, байдуже даючи притулок стільком чужоземцям, він прихистить і такого, як я.

Пошук будинку, тобто пристойної кімнати на тихій вулиці в скромній родині, коштував мені багатьох зусиль. Нарешті я знайшов на вулиці Ріпетта кімнатку з вікнами на річку. Щиро кажучи, перше враження від сім’ї, в якої я намірився жити, було таке несприятливе, що, повернувшись до готелю, я довго вагався, чи не варто пошукати ще.

На дверях четвертого поверху висіли дві таблички: з одного боку — «ПАЛЕАРІ», з другого — «ПАПІАНО». Під другою була прибита двома мідними цвяхами візитна картка, на якій проступав напис: «Сільвія Капорале». Мені відчинив старий років шістдесяти (Палеарі? Папіано?) в полотняних штанях і брудних черевиках на босу ногу, з м’ясистим рожевим оголеним торсом без жодної волосинки, з намиленими руками і в білому тюрбані з мильної піни.

— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Я гадав, це служниця… Зачекайте хвилинку, ви мене застали… Теренціо! Адріано! Ходіть сюди мерщій! Тут синьйор… Зачекайте хвилинку, будьте ласкаві… Чого ви бажаєте?

— Ви здаєте мебльовану кімнату?

— Так, синьйоре. Ось моя донька, поговоріть з нею. Адріано, це про кімнату!

З’явилася бліда зніяковіла дівчина, невеличка, білява. Її ніжне обличчя і блакитні очі були сумовиті. Теж Адріана! «Оце так штука! — подумав я. — Наче навмисне!»

— А де ж Теренціо? — спитав чоловік у мильному тюрбані.

— О боже мій, тату, ти ж чудово знаєш: вони в Неаполі з учорашнього дня. Іди звідси! Глянув би на себе… — з прикрістю відповідала дівчина ніжним голоском, у якому, незважаючи на ледь помітне роздратування, вчувалася природжена лагідність.

Старий пішов, усе повторюючи «Еге ж! Еге ж!» та човгаючи черевиками і безперестанку намилюючи лису голову та густу сиву бороду.

Я не міг стримати усмішки, але всміхнувся доброзичливо, аби не збентежити вкрай його доньки.

Вона замружилась, наче не хотіла помічати моєї усмішки. Спочатку Адріана видалась мені дівчинкою, та придивившись уважніше, я зрозумів з виразу її обличчя, що вона вже доросла, тому на ній домашній халат, у якому вона має трохи кумедний вигляд, бо ця одіж не пасує ні до її дитячої статури, ні до личка. Дівчина носила жалобу.

Стиха розмовляючи, Адріана повела мене темним коридором до кімнати, яку вони здавали. На мене не дивилася (бозна-яке враження я справив спочатку). Коли відчинилися двері, я відчув, як свіже повітря наповнило мої груди — кімната була світла, з двома великими вікнами, що виходили на річку. На обрії вимальовувались Монте Маріо і новий квартал Праті аж до замку Святого Ангела — він височів над старим мостом Ріпетта і новим, що будувався поряд. Трохи далі було видно міст Умберто і всі старі будинки Тордіноне, розташовані в широкому закруті річки. А з другого боку виднілися зелені пагорби Джаніколо з великим водограєм Сан-П’єро в Монтаріо та кінна статуя Гарібальді.

Завдяки такому приємному краєвидові я і винайняв кімнату, обставлену, до речі, з вишуканою простотою, оклеєну світлими — біле з блакитним — шпалерами.

— Оцей балкончик теж наш, — мовила дівчина. — Принаймні поки що. Кажуть, ніби його збираються зламати, бо дуже випирає.

— Випирає?

— Атож, випирає над вулицею. Хіба так не можна сказати? Але це буде не скоро — не раніше, як добудують набережну Тібру.

Слухаючи її тихий розважливий голос і дивлячись на її вбрання, я всміхнувся й промовив:

— Он воно що!

Вона образилась. Опустила очі й прикусила губку. Тоді, аби зробити їй приємність, я теж заговорив серйозно:

— Даруйте, синьйорино, у вашому домі, здається, немає дітей?

Вона мовчки похитала головою. Може, в моєму голосі їй причувся відтінок іронії, що аж ніяк не входило в мої наміри. Та сказав же я «дітей», а не «дівчаток». Я знову спохопився:

— А… Скажіть, синьйорино, інших кімнат ви не здаєте?

— Ця найкраща, — відповіла вона, не глянувши на мене. — Якщо вам не до вподоби…

— Ні, ні, я спитав, аби довідатись…

— Ми здаємо ще одну, — мовила дівчина силувано байдужим тоном. — З фасаду… Вона виходить на вулицю… В ній мешкає одна синьйорина. Вона живе в нас уже два роки. Заробляє уроками гри на фортепіано… але не вдома.

Промовивши ці слова, дівчина ледь помітно всміхнулась і додала:

— Тут живу я, мій батько і наш зять…

— Палеарі?

— Ні, Палеарі — мій батько, а нашого зятя звуть Теренціо Папіано. Він має виїхати разом зі своїм братом, котрий зараз теж живе в нас. Моя сестра померла… півроку тому.

Щоб перевести розмову на інше, я поцікавився платою. Ми швидко домовились. Я спитав, чи не треба завдатку.

— Як завгодно, — відповіла вона. — Можете просто назвати своє ім’я.

Я обмацав нагрудну кишеню і, знічено всміхаючись, мовив:

— Немає в мене… Не лишилося жодної візитної картки… Звуть мене Адріано, саме так. Я чув, синьйорино, що й вас так звуть. Може, вам неприємно…

— Та ні! Чому ж? — заперечила вона, помітивши, мабуть, моє зніяковіння, і засміялася цього разу, мов дитина.

Я теж засміявся й додав:

— Ну, якщо вам байдуже… мене звуть Адріано Меїс. Отже, домовились! Я можу переїхати сьогодні ввечері. Чи краще завтра вранці?

Вона відповіла:

— Як завгодно.

Однак мені здалося, що їй було б приємніше, якби я не повернувся. Я навіть не звернув належної уваги на її халатик.

Та по кількох днях я переконався, що бідолашна дівчина просто змушена була носити його — хоч-не-хоч — бо весь тягар домашньої роботи лежав на її плечах. І невідомо, що сталося б з родиною, аби не Адріана.

У її татка, Ансельмо Палеарі, старого, який вийшов мені назустріч з тюрбаном мильної піни на голові, мізки теж були з піни. Того ж дня, коли я оселився в них, він заявився до моєї кімнати, пояснивши, що прийшов не так задля того, аби зайвий раз перепросити за малопристойний вигляд під час нашої першої зустрічі, як