Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

П а н і: — Питала. Усі вони потім були дуже розчаровані.

В і н: — Ще б пак! Ясна річ! Налякані й скуті всіма цими гучними словами, вони надто довго вагалися — півроку, рік. Розчарування й виникло саме через несумірність того вчинку й занадто довгих розмірковувань, які йому передували. Слід зважуватись негайно, люба пані. Подумав — зробив. Усе так просто.

Досить було глянути на нього, уявити собі його крихітну, смішну постать, аби, не слухаючи нових доказів, зрозуміти: він бреше.

Мій подив змінився пекучим соромом за нього, адже чоловічок цей навіть не усвідомлював, яке жалюгідне враження справляє його брехня, надто ж на мене, бо я бачив, як легко й залюбки він бреше без жодної потреби. А я, змушений казати неправду з примхи долі, стримувався і страждав щоразу, бо відчував, як мені душу вивертає.

Від приниження й гіркоти мені хотілося схопити його за руку й крикнути: «Даруйте, кавалере, ну навіщо, навіщо ви брешете?»

Хоч прикрість моя була небезпідставна, однак, поміркувавши як слід, я зрозумів: казати йому таке — огидно. Справді, якщо милий чоловічок поводиться так дивно і жадає, аби я повірив у його перемоги, то поведінка ця якраз і зумовлюється тим, що, не маючи в тому необхідності, він може брехати просто так, а мене саме необхідність і змушує казати неправду. Зрештою, для нього брехливі вигадки — звичайнісінька розвага, а може, розумові вправи, а для мене, навпаки, — неприємний обов’язок, покара.

До чого ж призводили подібні міркування? А до того, що я почав усвідомлювати: моє становище неминуче змушуватиме мене брехати, а відтак я ніколи не зможу мати ні свого дому, ні друзів, навіть одного-єдиного справжнього друга… Дружба вимагає чесності й відвертості, а хіба ж я, людина без імені, без минулого, довірю кому-небудь таємницю свого життя, яке виросло, мов гриб, із самогубства Маттіа Паскаля? Я можу дозволити собі тільки побіжні зустрічі, тільки короткий обмін пустими фразами.

Нічого не вдієш — це ж і є зворотний бік мого щастя. Отож не варто впадати у розпач.

Житиму собою і для себе, як жив досі!

Та ось біда: я, щиро кажучи, боявся, що моє товариство нікому не цікаве й не потрібне, нікому не принесе задоволення. І потім, обмацуючи своє безбороде обличчя, проводячи рукою по довгому волоссю або поправляючи на носі окуляри, я мав дивне відчуття: здавалося, ніби я вже не я, що я доторкаюсь не до себе.

Будьмо справедливі: такого вигляду я надав собі не задля себе, а задля інших. І ось тепер, наодинці з самим собою, мушу носити маску, і все, що я вигадав про Адріано Меїса, все вже стало не для інших. А для кого ж? Для мене? Але я сам міг повірити в це тільки за умови, що в це повірять інші…

І коли виявилось, що в Адріано Меїса немає вже снаги кидатись у життєвий вир і брехати, що він, стомлений самотністю, все-таки змушений усамітнюватись, що він у ці похмурі зимові дні блукає вулицями Мілана, повертається до готелю й замикається в товаристві небіжчика Маттіа Паскаля, я збагнув, що справи мої кепські, що мене чекають не самі радощі, отже, моя щаслива доля…

Та, може, річ не в тім? Може, моя безмежна воля й заважає мені нормально жити? Бо завжди, коли я мушу на щось зважитися, щось неодмінно стримує мене: то мені ввижається сила-силенна перешкод, то на заваді стане якесь мимовільне неприємне враження.

І тоді я знову вибігав на вулицю, спостерігав за всім, що відбувалося довкола, приглядався до кожної дрібниці, довго розмірковував над дріб'язковими питаннями. Стомившись, заходив до кав'ярні, читав якусь газету, дивився на відвідувачів — тих, що заходили, і тих, що виходили. Потім виходив і сам. Життя, коли я споглядав його, ніби сторонній, здавалося мені аморфним і безглуздим. А себе я почував загубленим серед метушливого натовпу. Безперервний вуличний гамір забивав мені памороки.

Чому люди так намагаються ускладнювати собі життя? Раз у раз я питав себе про це і не знаходив відповіді. Навіщо таке нагромадження машин? Чим займеться людина, коли все робитимуть машини? Чи не виявиться потім, що так званий прогрес нічого спільного не має з людським щастям? Яку радість приносять нам ті винаходи, якими наука чесно намагається збагатити людство (а насправді, збіднює його, бо вони обходяться дуже дорого).

Якось у трамваї зустрівся мені один бідолаха з тих, що не можуть не поділитися з людьми своїми враженнями.

— Який чудовий винахід! — вигукнув він. — Лише два сольдо, і я проїжджаю пів-Мілана за кілька хвилин!

Ті два сольдо за проїзд витіснили з його свідомості розуміння того, що всього його заробітку не вистачить на це щасливе життя з трамваями, електричним освітленням і на таке інше.

Отже, наука, думав я, створює ілюзію, буцімто життя стає легшим і зручнішим. Та якби й визнати, що своїми громіздкими машинами вона справді полегшує життя, я таки спитаю: чи можна зробити тому, хто приречений на безглузду працю, гіршу послугу, аніж полегшити цю працю, зробивши її майже механічною?

Я повернувся до готелю.

Там у коридорі на вікні висіла клітка з канаркою. Я не знав, чим зайнятися, а з людьми розмовляти не міг, тим-то й озвався до пташки. Пробував повторити її пісеньку, і канарка, здавалось, повірила, що з нею хтось розмовляє: слухала мене і, може, вгадувала в моєму щебеті любі їй звістки про гнізда, про листя, про волю… Вона схвилювалася, пурхала по клітці, хитала голівкою, висовувала її крізь прутики, а потім відповідала мені, запитувала про щось і знову слухала. Бідолашна пташина! Я був зворушений її поведінкою, але ж сам не знав, що кажу їй…

Отож, коли поміркувати, хіба з нами, з людьми, не трапляється подібне? Хіба ми не гадаємо, що природа говорить з нами? І хіба ми не знаходимо смислу в її таємничих голосах? Не знаходимо бажаної відповіді на болючі запитання, з якими звертаємось до неї? А природа в своїй недосяжній величі навіть не помічає ані нашого існування, ані наших марних сподівань.

Бачите, яких висновків може дійти змушена жити самотою людина через жартівливе заняття, до якого вона вдається знічев’я? Я ладен був відлупцювати самого себе. Чи я справді зібрався стати філософом?

Ні, ні,