Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

діалектом ще й тому, що таким чином може час від часу вставляти якийсь масний жарт і цим розважати бабцю: об’єктом жартів він вибрав дружину Кейта, яка, за його словами, нагадує Дзодзіму. Це таке містечкове прізвисько, його важко перекласти чистою італійською, тож англійською — взагалі й казати нічого. Дзодзімою у нас кличуть особу з неохайною або химерною зовнішністю — трохи безхатченка, трохи містечкового дурника.

— Скажи, Марчé, скажи їй: вона схожа на Дзодзіму.

— Годі тобі! — хихотить бабця. Насправді вона тільки того й чекає. Я задовольняю їхнє бажання.

— Madam, he’s saying you look like Zozima[33].

Звісно, мені довелося вигадати, придумати, сказати, що Дзодзіма — давня знайома Дятла, an old friend of his, теж білявка.

Американці чемно сміються, кажуть «Який збіг» та інші відповідні стандартні фрази. Дятел і бабця щоразу, коли в потоці незрозумілої їм англійської мови впізнають слово «Дзодзіма», єхидно хихотять. Кейтова дружина, запинаючись, повторює «зовзіма», «зовзіма» на радість присутнім, що, на перший погляд, може здатися доречним, але насправді всі регочуть, бо в кожного для реготу є різні причини; дехто регоче, висміюючи інших.

Коли лунає тренькання духовки, бабця підводиться і йде на кухню. Страва, яку вона вибрала, щоб пригостити американців, мене розчаровує. Могла б приготувати щось традиційне з місцевої кухні або щось вишуканіше. Вистачило б (куди вже простіше?!) пасти з анчоусами, кедровими горішками та помідорами, що ми так часто готуємо влітку. А замість цього вона з незрозумілих причин приготувала курча з картоплею, яке ці йолопи можуть знайти у першій-ліпшій забігайлівці у себе вдома.

Бабця ставить тацю в центрі столу і просить мене перекласти: кожен обслуговує себе сам. Тут треба вжити якийсь сталий вираз, але я все одно видаю, знаючи наперед, що помиляюся:

— Take what you want... I mean, take it yourself... You can pick it up directly with this big fork[34].

Кейт збагнув, що я намагаюся підібрати правильний вислів. Чемно підказує мені: «Help yourself[35]». Он як, а я б сам нізащо не додумався.

Не знаючи, яким чином зробити внесок у пригощання, Дятел без кінця доливає вина. Дзодзіма вже геть п’яна, Кейт теж захмелів і пояснює мені дуже повільно, чим підкреслює, наскільки бідна моя англійська: після 11 вересня вони з дружиною вирішили подорожувати по світу. Несподівано впадає в патетику.

— Не можна, щоб терористи думали, ніби вони перемогли, — каже, — вони хочуть нас налякати, але не на тих напали!

Я перекладаю його слова Дятлові, а той саркастично коментує:

— Твою розтуди, та серед нас тут герой затесався!

Кейт просить мене перекласти, і я не знаю, як викрутитись.

— Americans are heroes[36], — роблю спробу; Кейт урочис­то піднімає келиха догори і пропонує тост. Є щось неприродне у їхній поведінці з нами. Щось таке, що мені важко описати словами, але їхня поведінка нагадує Недову, його образ цивілізатора в колі аборигенів.

Картина прояснюється, коли Кейт та Дзодзіма починають прощатися. Вона на ногах не тримається, непевним кроком допленталася до таксі і ледве не гупнулася головою об дверцята машини. Кейт витягує з кишені банкноту, передає Дятлові.

— Ось вам від нас невеличка допомога, — просить мене перекласти. Не розумію: самі вдягаються як бомжі, хіба що не вистачає сандалів з білими шкарпетками. А от ми, якщо не зважати на Дятла, вбрані вишукано як для літньої вечері з сусідами. До того ж ми живемо у власних будинках, із садком, в усіх на руках по годиннику.

— Схоже, у них там за вечерю платять у складчину, — придумав на ходу Дятел. — Бери, не вагайся, це у них там так заведено.

Як тільки таксі від’їжджає, Дятел вручає банкноту мені: сто євро — мірило того, який жалюгідний вигляд у нас, на думку сторонніх.

**

Ось розвага, на яку я більше ніколи не сподвигнуся: вчора ввечері я ходив гуляти з Вербою. Він повіз мене на пляжну вечірку. Там влаштовували феєрверк, а потім ми їли піцу прямо на скелястому березі. Пізніше зустрілися з його друзями. Всі розпитували мене, куди я подівся і чому не показувався протягом усього літа. Мені навіть трохи соромно стало. Щоб не признаватися, що я сидів удома, довелося розказувати про кемпінґ — так, ніби я там пробув хтозна-скільки. Тоді почали розпитувати, з ким я був у кемпінґу. З друзями, ви їх не знаєте. І з однією моєю подружкою, додав ніби ненароком. «Ти ба, який наш Марчелліно!» — почали приказувати насмішкувато і поплескувати мене по плечу.

Потім ми долучилися до більшого гурту і разом пішли в бар. Мені не дуже кортіло пити ще один кухоль пива, і тоді я згадав мого однокласника, який після шкільної вечірки мав шалений успіх, замовивши собі безалкогольний кокосовий коктейль.

Якраз коли я замовляв напій біля барної стійки, я і побачив Сару. Вона сиділа за столиком із друзями. У приміщенні було дуже людно, і навколо стояв страшний гамір, а тому я був упевнений, що вона мене не помітила. Якраз це мені дуже добре вдається: залишатися непомітним. Я взяв склянку, надпив молочно-білу рідину, щоб не розлити по дорозі до свого столу, а потім сховався за краєм величезного ірландського прапора, що звисав над нами.

Звідти мені було зручно спостерігати за Сариним столиком. Розмова за столиком наших друзів поступово набрала форми п’яного базару: один навіть узявся стверджувати, ніби особи з синдромом Дауна стерильні. Інший йому заперечував — мовляв, таке неможливо, інакше вони б усі вже давним-давно вимерли. І кожен стояв на своєму. Перший, начитаніший, говорив про генетичну хворобу. Другий, неосвіченіший, а тому значно впевненіший у собі, брав гору, переконуючи присутніх, що генетичні хвороби трапляються тільки під впливом радіоактивних речовин. «Гм, ні, ти забагато дивився мультиків про Сімпсонів», — сказав перший, чим викликав загальний регіт, у якому потонули заперечення другого, котрий клявся, що особисто знайомий з одним подружжям даунів, і в них народився син, очевидно, теж із синдромом Дауна. «А ти впевнений, що вони не філіппінці?» — поцікавився третій. Усі регочуть.

Я час від часу вставляв якесь незначуще зауваження. А сам поглядав краєм ока вбік, не в змозі відірвати погляду від Сариних ніг. Рідко я бачив їх голими, адже до школи вона ходить скромною як черниця: кофтинка, джинси і кросівки.

До столика підійшов якийсь тип у касці й поцілував Сару в губи. У першу мить на мене це не справило ніякого враження. Коли той зняв каску, я його впізнав: колишній хлопець Джулії — тієї, що