Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

Вони все-таки замовили й лавандове лате, і тістечко з лавандовим мармеладом, навіть за кольором – лавандове, до речі. Собі Женя взяв звичайний «американо» та яблучний штрудель. Обидва вирішили, що ще недостатньо голодні, щоби повноцінно обідати. Під час їжі Жені кілька разів дзвонили, але він не відповідав на виклики. Тільки щось написав партнерам у спільному чаті, коли вони радилися з ним. Міла не ображалася. Він заради неї з роботи зірвався без жодної підготовки та планування, а сьогодні ще п'ятниця, і цілком собі робочий день. Тож чимось дорікати Жені – було б просто по-ідіотськи. Та й він не ігнорував її. І перепрошував за свої «переговори», і все намагався пояснити, розповісти, про що друзі запитують, якось ввести в курс справи.

Міла намагалася його заспокоїти та запевнити, що все розуміє, і не має претензій. Але Женя все одно переживав, здається.

– Тобі – хочу розповісти та поділитися, – навіть з деякою незручністю начебто, зізнався він. – І образити не хочу взагалі. Теж свої висновки за життя зробив.

Вона ж тільки стиснула міцніше його пальці у відповідь, якими Женя тримав її долоню протягом усього їхнього «ланчу». І стілець назад, до речі, так і не переставив. Вони весь цей час сиділи пліч-о-пліч.

Але одного разу Женя таки відповів і на дзвінок. Причому, як зрозуміла Міла, телефонували не з офісу, а хтось із його родичів. Вона намагалася не прислухатися, щоб не бентежити його. Та й гомін у кафе допомагав у цьому. Але Женя не дозволяв їй відсунутись далі та продовжував тримати за руку навіть під час цієї розмови.

– Міло, ти не проти, якщо ми зайдемо декуди, перш ніж обідом займемося? – здається, з невпевненістю спитав він, закінчивши розмовляти. – У мене тут дядько недалеко мешкає. Точніше, це дядько моєї матері, навіть. Але ми всі його називаємо так. – Він усміхнувся. – Має якісь проблеми з ноутбуком. Сама, напевно, знаєш, як у такому віці людям важко розібратися у новій техніці. Ось він і дзвонив спитати. А я запропонував зайти, глянути, що там скоїлося, коли вже в місті. Та й він живе за три квартали звідси. Дядько Льоша і так герой, як на мене, що наполегливо і з цікавістю вчиться всьому новому, хочу допомогти. Не проти?

Вона посміхнулася:

– Звичайно, ні, Женю, – хоча, чесно кажучи, їй стало трохи ніяково. Однак, у будь-якому разі, мабуть, легше почати знайомство з його ріднею з дещо віддалених родичів... Чи ні? – Ходімо, якщо потрібна допомога. Та я можу і в готель повернутись, якщо ти не впевнений, що мені варто туди йти або якщо я заважатиму... – запропонувала Міла, доїдаючи своє лавандове тістечко.

Чесно кажучи, сир та кава їй більше сподобалися в такому антуражі.

Женя глянув на неї з подивом і навіть хмикнув.

– Не вигадуй, Міло. Все дуже зручно. Ти дядьку Льоші сподобаєшся, гарантую. Та і я сказав, що з тобою прийду, тож ніхто в готель не йде.

Покликавши офіціанта, Женя попросив рахунок та розплатився. Обидва допили свою каву.

– Готова? – Женя підвівся, пропонуючи їй допомогу

Не те щоб Міла була повністю впевнена у позитивній відповіді. Але ж вона доросла людина, зрештою. Згадавши це, Міла кивнула і піднялася слідом, прийнявши запропоновану руку.

 Спочатку їй зовсім не здалося, що вона сподобалася «дядьку Льоші». Високий чоловʼяга, який точно розміняв восьмий десяток років, а може, ще більше, здався їй дуже серйозним і навіть у чомусь суворим. Його обличчя, вкрите шаленою кількістю борозен і зморшок, наче висушили вітри та протяги, якими весь ранок лякав її Женя на вузьких вуличках, радіючи, що їм випав тихий день. 

 Він привітався кивком голови, оглянув її якось задумливо і довго, привітався з Женею, потиснувши руку. А потім махнув рукою і, сказавши «підемо», попрямував кудись углиб слабоосвітленого коридору. Вона розгублено вчепилася в руку Жені, який з деякою задумливістю спостерігав за всім цим, але посміхався, що трохи підбадьорило Мілу.

Не те щоб у Мили в принципі була мета зачарувати цю людину, звісно. Та й у той момент, коли вони піднялися на другий поверх старого будинку, позаминулого століття, та переступили поріг квартири, – їй стало не до того! Саму Мілу настільки вразило побачене, що вона трохи загубилася, якось невпевнено пробурмотівши привітання, доки Женя її представляв. І на всі очі дивилася навколо. 

 Женя допоміг їй зняти шубу. Провів у кімнату слідом за дядьком, про щось розмовляючи з ним, а вона ніби й не з ними поряд була. Нічого з собою вдіяти не могла. Ні на що перейти не виходило. Її зачарувала сама квартира.

 Так, коли підіймалися, помітила, що будинок старий. І все в цій квартирі, здається, належало чи не до тієї ж епохи, що й сама будівля. Міла погано розбиралася в історії, щоправда. Але всі ці деталі, годинники, яким навіть на її недосвідчений погляд було не менше ста років, а то й набагато більше, прикрашені якимись вензелями та зовсім прості (вона нарахувала щонайменше чотири годинники, поки вони до кімнати дійшли!). А стільці з тканинною оббивкою та дерев'яними, різьбленими спинками! І стіл посеред кімнати! Господи, так зараз уже й не ставить ніхто меблі, здається. Накритий лляною скатертиною, розшитий вишивкою-гладдю. А посеред столу – лампа. Чи то гасова, чи ще щось таке. І книга поряд у такій палітурці, що й сумнівів не виникало – її ще до революції випустили. І, можливо, задовго…

Мила таке лише у підручниках з історії бачила. Або у музеях. І тут у неї відчуття музею виникло, але не затхлого чи запорошеного, а якогось неймовірно живого. І всі ці речі вони так стояли, ніби ними якщо й не користувалися, то регулярно торкалися та дбали про них. Це заворожувало.

– Подобається?

– Що? – обернулася, почуваючи себе неначе оглушено.

Цілком імовірно, що її питали про це не вперше. Дуже лукаво дивився Женя на неї, коли Міла все-таки почула питання та обернулася до чоловіків. Та і його дядько посміхався.

– Подобається тобі в мене, дочко, питаю? – ще раз спитав дядько Льоша (який так їй і представився, до речі).