Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

Думка билась у голові кілька секунд.

А тоді голова темних виріс перед Вартою, сіпнув її вгору і поставив на ноги. Тайфунову щоку перерізала рана, але знавісніла усмішка горіла на обличчі. У його правиці пульсував затиснутий у кулак клубок павутини, сплетений для складного закляття.

— Ану, не вмирай мені! — гаркнув Тайфун.

Він розвернувся і тут же кинув атаку собі через плече — прямо в світляка, котрий замахувався на нього.

Варта зціпила зуби. Знайшла поглядом Молібдена. Живий! Праворуч від неї в коло ураганом увійшла Аллі. Вона прокреслила закляття, що здійнялося довкола неї, як шквальний вітер. Алхімея нагадувала давню богиню війни. Її руде волосся злітало вгору, як стовп полум’я.

Максиміліан пробивався до Молібдена. Ферум зайшов з іншого боку. Ерран і її друзі... Ружа, Рома і відьомський шабаш з їхніми зіллями... Неф з Адом...

Темні прибували й прибували.

Сили вирівнювались.

Варта відчула спалах позаду й вивернулася від атаки.

Люсент дивилась на неї з-під примружених повік, ніби оцінювала, чи варто витрачати закляття взагалі.

Варта сплюнула кров, витерла губи і зробила крок До світлячки. Обидві руки судомно вчепилися в павутину, котра норовила вислизнути.

Але Люсент зникла у веремії. Натомість світлий алхімік прокреслив щось у напрямку Варти.

Бухнуло.

Вона заплющила очі від спалаху. Енергія обдала гарячим чужим потоком.

Вона була певна, що цього разу рана сильна. І це просто шок, який не дає її тілу прийняти поранення та здатися.

Перед очима горіло золотисте сяйво. Полиск, такий зримий, наче...

Світляк злякано відсахнувся.

Варта машинально кинула в його бік гостру атаку. Оглушила суперника. Підійшла.

Золотий полиск не зник. Щити!

Чаклунка спробувала знайти його поглядом. Того, хто міг зробити це. Того, хто дав їй захист. Але довкола майоріло надто багато знайомих облич. Світлі й темні. Темні й світлі. Червона кров і кров червона. Златана не було.

Щити Варти завібрували.

Вона виставила руки вперед. Зосередилась на них. І запалила.

Від гаража пролунав ошалілий скрик.

— Дикоросла-а-а! — заволав Молібден, все ще відрізаний світляками.

Біла одіж Люсент. Сповільнення моменту. Крик тонкий, як скалки скла. Гострий, як скалки.

Варта здригнулась, повертаючись до тями від секундного заціпеніння. Рука натужно натягнула павутину. Тіло кинулось уперед, поки атака ще формувалась подумки.

***

Вдарило.

Дах гаража задвигтів. Пил осідав.

Люсент витягнула Дикорослу надвір. Її пальці стискали плутані коси відьми. Дикоросла вила і дряпалась. Світлячка вдарила її головою до одвірка.

— Геть від неї! — Варта продерлась крізь веремію сутички.

Вогняна атака хряснула об стіну поруч із головою Люсент.

Світлячка зиркнула на чаклунку і повільно випустила волосся Дикорослої.

— Зробиш їй щось — і ви програли, — видихнула Варта.

— Я знаю правила, — осміхнулась Люсент і ухилилась від наступного випаду темної.

Варта загарчала. Здавалось, що світла грається з нею.

— Але про тебе в правилах нічого не сказано, — проспівала Люсент і тут же запитала зовсім іншим тоном, бо щось упало їй на голову. — Ах ти вар’ятка!

— Це комплімент для відьми, — реготнула Ружичка і шпурнула просто в голову світлій цяці ще одну крихітну й крихку баночку із зіллям. — Заспокійся нарешті, маніячино!

З волосся Люсент стікала зелена рідина.

— Трохи паралітика теж, — голова шабашу спохмурніла. — Для певності.

З рук Люсент зірвалась остання атака. Варта ухилилась від неї, щоб не видавати силу щитів.

Ружичка зістрибнула з даху й хижо осміхнулась, роздивляючись скляні очі грізної світлої, котра безпомічно осідала на землю під дією зілля, як порцелянова лялька. Красива і порожня.

Дикоросла важко дихала, прихилившись полон, до одвірка.

Варта підлетіла до неї. Присіла навпочіпки.

— Ти як?

Подруга не відповіла.

Аура світлого спалахнула просто за спиною. Чаклунка озирнулася. Люцем. Сам його Високість світляк прийшов, побачивши, що його сестра в небезпеці!

Варта осміхнулась. У правиці Люцема майнуло щось сліпучо-біле. Складне й потужне сплетіння. Воно викликало заціпеніння, мовби авто, котре летить на тебе на повній швидкості. І стирає шанси ухилитися. Та дівчина була певна, що Златанові щити стримають заклинання.

Оце світляцький виродок здивується...

Світ хитнувся.

Чаклунка не втримала рівновагу. Відчула тільки, як її штовхнули у спину. І білий спалах зник. І Люцем теж. І все зникло на секунду затемнення...

Чоло врізалося в асфальт. Іскри сипонули перед очима.

Минула секунда чи дві. Варта силкувалась вчепитися за реальність, але випадала...

Вона заплющила очі у веремії сутички — і розплющила в повній тиші.

Кап-кап-кап.

Запаморочення. Вода стікає.

Вода затоплює.

Кап-кап-кап.

Вода заповнює собою все.

Чому так важко?

Варта силкувалась підвестися, але зрозуміла, що щось притискає її до землі.

Перед очима вже перестали танцювати маятники. Вода, котра заливала все, виявилась не водою.

Чорна в чорноті кров квацяла під пальцями, змішувалась із землею. Волосся Дикорослої лоскотало шию. Вона не давала Варті підвестися. Дівчина ковтнула слину.

— Дік?..

***

— Проклинаю вас.

Дикоросла лежала на спині. Дихала уривчасто. Дихала важко.

Варта не могла добре роздивитися, але розуміла, що крові багато. Дуже багато. Більше, ніж від легкої рани.

— Проклинаю вас, — голос Ружички наповнився ненавистю.

Сутичка між темними і світлими припинилась, коли Люцем поранив жертву. Але цілив він не в неї...

Варта ввігнала нігті в долоні. Дикоросла захистила її. Дикоросла, яка не хотіла у Гру. Не хотіла тут залишатись. Не хотіла вмирати.

— Ти не вмреш, — дбайливо шепотіла Рома, вливаючи у поранену подругу цілительське зілля.

Доріжки трунку стікали з кутиків губ Дикорослої і змішувалися з кров’ю.

Варта дивилась на неї й розуміла, що це все просто цілковите непорозуміння. Що цього просто не мало статися. Відьма закрила її собою. Вона знала, що це надто сильна атака. Вона не знала, що у Варти є щити. Ніхто не знав. Бо клятий чех... Ні. Він не винен.

— Проклинаю вас, — прошипіла Ружичка втретє, обводячи поглядом всіх і кожного. — Іменем львівського шабашу проклинаю вас. На всі біди сього світу.

— Руж, — торкнула її руки одна з відьом, проте та лише відмахнулась так, що черкнула кігтями по руці подруги.

— Залиште свої прокляття при собі. Нерозумно кидатися ними на тих, хто прийшов вам на поміч, — скрипучий голос озвався поза їхнім колом.

Варта здригнулась.

Чоловік, старший, сивий, проте все ще гордий і рівний, швидко рухався