Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

— З ким вона дружила? — вкинув капітан.

— Мені важко сказати.

— А працює у вас чоловік, ім'я або прізвище якого на літеру «С»? Або жінка.

Бухгалтер здивовано глипнув очима на Андрійка: мовляв, що за дивне запитання?

Похитав головою:

— Ні, таких немає.

Дивився на капітана з підозрою, мовляв, щось тут не так. В нього майнула думка, чи не провокація це обехаес, і міліція, щоб приховати свої справжні наміри, починає з цього міфічного «С». Проте, будучи людиною практичною, він відразу розміркував, що обехаес не потрібен такий камуфляж, і спитав Андрійка:

— Пробачте, товаришу капітане, ви не з обехаес? Якщо так, ходімте до мене в бухгалтерію і питайте прямо, що вас цікавить. У нас все в ажурі.

Капітан посміхнувся.

— Ні, я вже сказав директорові — карний розшук. — З цими словами Остап Володимирович підвівся. — Почекаю, поки скінчить репетицію хор, а тим часом огляну вашу галерею..

Директор кивнув, і Андрійко покинув кабінет, залишивши там пригнічених фінансовими труднощами керівників Палацу культури… До галереї акторів і рекламної виставки капітан не дійшов. Він поблукав службовими коридорами, зазирнув у гримерську, пройшов за сцену, послухав звідти хор, потім повернувся назад і натрапив на комірчину, яка виявилася складом старих нерозвішаних афіш.

Пан випадок не раз руйнував і підносив людські долі і королівства, рятував від смерті і накидав за шморг на шию, пан випадок має свої закономірності, але завжди з'являється несподівано. Він владарює непомітно, але щоразу, коли виникає перед нами, ми переконуємось у його неминучості. І коли терпляча праця сищика не дає наслідків або заводить його у тупик, то тільки випадок може стати порятунком.

Капітан торкнув вимикач, і сліпуче світло залляло комірку, повну афіш, що лежали стосами. Економісти! — сердито подумав Андрійко, — нащо таке сильне світло у коморі? А ці стоси афіш? Хоч би здали як макулатуру. На таких господарів паперу у країні не настарчиш!

Хор ще рокотав за спиною. Час у капітана був, і він став розглядати афіші. Постановки, концерти, програми, склад труп, диригенти і режисери — усе було позначено на них різними за величиною літерами згідно розмірів слави, відміряної точно за допомогою шрифтів. Народні, заслужені, лауреати і прості виконавці, прізвища яких можна було прочитати, тільки добре придивившись.

Андрійко витяг з одного, більш-менш акуратного стосика барвисту афішу. На ній крупними літерами було написано слово «Концерт» і нижче після переліку програмних творів теж немалими літерами — прізвище диригента: «Громославов». Цей невеликий стосик афіш був друкарським браком. Прізвище «Громославов» надруковане не всуціль, а розірвано: «Громо» і трохи поодаль «славов». Певно, тому ці афіші й опинилися у комірці.

Андрійка раптом немов громовиця вдарила. Він не відразу збагнув, чому йому стало жарко, аж піт виступив. Немов хто підказав, проспівав «славов», «славов». Він вискочив з комірчини із складеною афішею в руках і швидким кроком попрямував до бухгалтерії.

Коли відчинив двері, сухорлявий головний бухгалтер підняв від паперів погляд, в якому світилося: «Я ж знав, що ви з обехаес! Навіщо було дурити?»

— Ви знаєте цього диригента? — спитав капітан, розгортаючи афішу. — Громославова?

— Звичайно, — відповів бухгалтер, знову дивуючись запитанню міліціонера. — Я тут давно працюю…

— Його сьогодні немає?

— Його давно немає. Більше двох років.

— Тобто як?

— Він звільнився. Зараз скажу точно, якщо вас цікавить, — додав бухгалтер і витяг із відчиненої шафи зброшуровану папку. — Славов, Славов, — повторював він, шукаючи потрібну графу. — Останній раз у відомості, — він провів пальцем по довгому рядку на папері, — одержав гроші… Так, рівно два роки тому…

— Чому ви кажете «Славов»?

— А так за паспортом. У фінансових документах завжди пишеться прізвище за паспортом, а не театральне. Ах так, ви, здається, і питали на «С». Як я не здогадався… «Громославов» — це його сценічний псевдонім. Ми його так і називали, а вже, звичайно, коли йшлося про гроші, тоді за паспортом.

— У вас збереглася його адреса?

— Аякже. У нас у всьому ажур. — Він ще покопався у паперах. — Це в районі Львівської площі, зараз точно скажу.

Андрійкові не терпілося. Але він стримував себе, не виказуючи хвилювання, і навіть не дорікнув бухгалтерові за його промах. Узявши папірець, на яку акуратний бухгалтер рівним почерком виписав адресу Славова, він, навіть не подякувавши, поспішив до виходу. Більше ні з ким розмовляти в Палаці не було потреби.

Дорогою він гарячкове обмірковував новину «Славов, Славов, Славов, — билося в голові. — Славне діло виходить, — дозволив собі скаламбурити зраділий капітан. — Може, й справді той, кого шукають. Адже бухгалтер сказав, що працював цей Громославов разом із Людмилою Гальчинською в один і той самки час. Він — хормейстером, вона співала у хорі і виступала із сольними номерами…»

Обійшовши Львівську площу і не знайшовши вулицю, написану бухгалтером, капітан рушив до художнього інституту і тут, так би мовити, у тилу старовинної міської площі, знайшов невеличкий тупиковий провулок із неошатними маленькими будиночками на один-два поверхи. Ці будинки стояли на горбкуватій поверхні над глибоким яром Гончарівки. На одному з них Андрійко побачив потрібний йому номер, яскраво написаний на новій металевій табличці, що своїм свіжим виглядом різко контрастувала з вогкою, облетілою стіною занехаяного будинку.

З хвилюванням він постукав у двері потрібної йому квартири. Раз. Двічі. Нарешті з-за дверей обізвалися: «Хто там?»

— Тут живе Славов Віктор Іванович? — так само через двері спитав капітан.

— Віктора Івановича Славова давно уже тут немає. Він переїхав.

— Куди?

— У Севастополь. Він з нами помінявся, — відповів тоненький голос.

— Може, ви відчините?

— Ні. Мами немає, я не відчиню.

Андрійко не хотів назватися «міліцією» і наполягати.

— Добре, — сказав він. — А де ви жили у Севастополі? Ваша адреса.

— Нахімовська, шість, два…

Капітан повернувся і, збентежений, вийшов на вулицю. У цьому домі