Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Я жду в кабінеті. Вікно широко відчинене. Стоїть погожий весняний день. Я курю стільки, що сизий дим хмарою суне у вікно.

Та ось двері відчиняються, й обидва заходять до кімнати.

— Сідайте, — кажу я.

Карличек сідає неподалік од дверей.

— Пане Небеський, ви вбили Марту Вальтерову? — запитую я.

Він тримається бадьоро й цілком спокійно.

— Так. Я зізнаюся у всьому.

Допит Вацлава Небеського я призначаю на завтра. Після цього його заводять до камери попереднього ув'язнення. Він мовчить, ніби ми й не були з ним багато років знайомі.

Я йду до полковника. Той слухає мовчки і тільки густо димить своєю смердючою сигарою. Мені здається, що шрам на його чолі поглибшав. Мовчки киває головою, коли я запрошую його на завтрашній допит.

І ось дев'ята година ранку.

Вашек Небеський сидить переді мною в оточенні своїх колишніх співробітників. Виглядає чудово, на щоках густий рум'янець. Правда, очі його уникають наших поглядів.

Я ставлю належні питання: ім'я, прізвище, де народився, яку роботу виконував, жонатий чи парубок і тому подібне.

Він відповідає чітко, спокійно. Потім переходимо до суті справи.

— Ви зізнаєтесь, що вбили Марту Вальтерову?

— Так.

— Якою зброєю?

— Службовим пістолетом, який я здав, коли мене звільнили.

Я:

— Чому ви вбили її?

Він:

— Це важко пояснити кількома словами.

Я:

— Ви видали їй код ВХ-222?

Він:

— У деякому розумінні — так.

Я:

— Ви співробітничали з нею як шпигун?

Він:

— Ні.

Я:

— Ви знали про те, що тайник відкрито?

Він:

— Так.

Я:

— І ви боялись, що Марта викаже вас як співучасника?

Він:

— Ні. Я ніколи не брав участі в шпигунській діяльності.

Я:

— Ви ж щойно зізнались, що видали код ВХ-222.

Він:

— Я це зробив, щоб викрити її.

Я:

— Ваші відносини з нею свідчать про зовсім інше.

Він:

— У мене просто не вистачило мужності свідчити проти Марти, і я вирішив розправитись з нею сам…

Я:

— Ви хочете сказати, що зробили це свідомо?

Він:

— Так. Цілком свідомо, хоч це торкалося найдорожчої мені людини… Я діяв за суворим планом — хотів паралізувати всю антидержавну зграю.

Я:

— Тоді викладіть нам свій план та його здійснення.

Він:

— Я ще раз запевняю, що наші стосунки з Мартою були щирими. Та я брехав, коли твердив, що мав на неї деякий вплив. Мені так лише здавалось. Мене дуже стурбувало, коли я виявив, що Марта лише спекулює своєю байдужістю до політики, а насправді вірою й правдою служить ворогам.

Тепер я бачу, що Вашеку не так уже й добре, як він весь час удає. Так, він дуже нещасний.

— Я все робив, щоб одкрити їй очі, — продовжує він. — Вона спокійнісінько вислуховувала мене і ніколи не сперечалась. Тоді я збагнув, що хтось, дужчий і сильніший за мене, тримає її в руках.

Я знову питаю:

— Ви знали, що вона донька Людвика Лебруна?

Він:

— Так. Знав, що її батько авантюрист і що він утік за кордон.

Я:

— Ви розмовляли з нею про це?

Він:

— Ні. Та я сам хотів у всьому пересвідчитись…

Я:

— І тому вдалися до авантюри з кодом ВХ-222?

Він:

— Це сталося вже пізніше. Одного разу я помітив, що Марта з дивною квапливістю сховала батарейку од кишенькового ліхтарика, котра лежала поряд з китайською шкатулкою, де були сигарети. Іншого разу я все уважно обдивився і здогадавсь, що шкатулка має подвійне дно.

Я:

— Ви колись говорили про підозрілі телефонні розмови, що їх вела Марта.

Він:

— Так, говорив. Але тоді я ще не звертав на них уваги.

Я:

— Продовжуйте.

Він:

— Марта ніколи не користувалася батарейкою. Адже у неї був механічний ліхтарик. У мене були свої ключі, і я міг заходити до неї, коли завгодно. Отож купив батарейку і відвідав її квартиру тоді, як Марта була на роботі. Приклавши контакти до двох срібних пластинок з ініціалами, я побачив, що дно відпало. Переді мною був тайник…

Вашек Небеський говорить тихо, розмірено, але чоло йому зросив рясний піт.

— Я нічого не виявив тоді в тайнику, — продовжує він, — на дні був лише невеличкий папірець, списаний до того дрібно, що неможливо було щось прочитати без збільшувального скла. Збоку виднілися кольорові галочки: червоні, голубі, жовті й зелені.

Я перебиваю:

— А не помітили ви там коричневої або чорної?

Вашек хитає головою:

— Ні. Гадаю, що їх там не було. Весь список був фотографічним способом зменшений на тонесенькому папері. Без збільшувального скла годі було щось розібрати. Тоді я поставив усе на місце і вдруге прийшов уже в повному озброєнні…

Вашек просить склянку води. Випиває одним духом і, втерши чоло, продовжує:

— Того ж вечора Марта сказала мені, що десь загубила ключ од квартири. Я повернув їй «свій», що унеможливило мої таємні відвідини. Видно, Марта розгледіла непомітні сліди мого хазяйнування. Проте я певен, що вона