Читати книгу - "Загальний аналіз (збірник)"

ящірка потягла здобич далі на сухе, ближче до середини острівця. Там, вигідно поклавши ще тепле тіло в пісок, вона непоквапно заходилася їсти, намагаючись спожити якомога більше, немов пам’ятаючи про втрату попередньої здобичі. Невдовзі острівний пісок прикрасили обгризені кінцівки й так само обгризені, а перед тим ще й проламані ребра. Задню третину туші Очамимря залишила на потім, та спати вляглася вже не віддалік, а тут-таки, поруч, усього лиш за кілька кроків.

Вона не відала зла й тому не коїла зла; просто їла, щоб жити, тож, засинаючи, відчувала, як живе її тіло, а передусім – Як воно росте. На ранок вона мала прокинутися іще більшою. І тоді, можливо, вже змогла б нарешті позмагатися з тими дивними двоногими створіннями, які так відчайдушно стискали перед собою загострені шматки деревини.

* * *

А тим часом у граді вільний день теж добігав свого кінця. Люд, приголомшений побаченим на березі, розбрівся по домівках своїх. Щоб якось розвіяти, перебороти страхітливе враження, старші чоловіки пляшки подіставали, їх по підвалах та льохах на подолі ще чимало знайти можна: від первих людей полишалися. Тільки в пляшках теж різне може виявитися: то таке добре та смачне, що й не відірвешся, заки всього не вип’єш, а то й отрута якась – Від неї й сліпнули було й у корчах лютих, із піною бридкою білою на губах помирали. А як його розібратися, де що, – того тепер уже ніхто не відає. Декотрі пробують на запах визначати, але не завжди такий спосіб правильним виявляється. Часом і запахом уміст пляшки видається привабливим, а скуштуєш – і вивертає тебе всього. Та й добре, якщо тільки вивертає. Наступного ранку багато хто й на ноги звестися не може, коли свистять десятники до роботи йти. То таких тоді канчуками січуть на головній площі показово, прилюдно, поряд із тим дивним місцем, де якийсь обгорілий патлатий чоловік собаці пащеку розриває. (Волфи повідають, що перві люде на тому місці теж капище мали, якісь свої обряди відправляли й ніби навіть теж винуватців різних карали.) Кричать-верещать бідолахи січені, ногами й руками дригають, а довкола юрба з них насміхається.

Тільки ж то на завтра покарання буде, а зараз, надвечір, тільки гріх той чиниться, за який покарання неминуче призначають. Ото що воно жити в недонародженому світі – і знаєш, що недобре, гріховне чиниш, а схаменути, спинити тебе немає кому. Бо померли, згинули всемогутній Фак зі всеблагою Факою, слава їм обом. І ніхто за людиною вже згори не дивиться, не дбає.

Молодь і підлітки – так ті не дуже пляшки шукати полюбляють по льохах смердючих, запилюжених. Вони все більше на природу, у гору та в гайки вибираються. Хтось крадькома растаман-траву призбирує, ще хтось клей духмяний (також від первих людей спадок) у пакет видушує-вичавлює з тюбика розігрітого. Декотрі гриби збирають, маленькі такі гриби, на ніжках тоненьких-тонесеньких, обдивляються кожен, обдмухують, потім до рота кладуть і жують по чотири рази на правий кутній зуб, потім чотири – на лівий. Слину при цьому довго не сковтують, а сковтнуть – і завмирають вони, наче якесь блаженство відчувши. Ще інші просто собі бавляться, на хитарах пісень грають різних. І линуть пісні ті понад схилами, аж біля Ріки їх почути можна:

Ой та їхали лугом-берегом гридні круто наворочені, гей! А на тому березі Сидить галя, галя молодая, та й собі втикає, гей! Косуха на ній незастебнутая, бандана з голови збилася. Певно, її штирить, плющить і ковбасить, та ще й фарширує, гей! Бачать гридні круто наворочені, що голімо галя себе почуває, та й чисто по приколу таке промовляють: – Ой ти, галю, галю молодая, Зразу видать, шо дівчонка ти тягова, гей! Видно теж, що накрило тебе з головою, гей! То ходімо ж, галю, з нами, з нами, гриднями крутими. Ми ж тебе поправимо, ще й розкумаримо, та й собі попустишся, дівчино, гей!..

Воно, може, і не дуже до ладу ця пісня складена, так не дано ж нам, теперішнім, кебети. То перві люде, розповідають, уміли пісні співати, що там усе було й у склад, і в лад, трималося слово слова, ще й на мелодію лягало. А тепер інакше все. Бо тоді були хоч такі часи, а зараз ніяких не стало.

Отож і бавиться-відривається град, як уже вміє, у передчутті дня завтрашнього, нелегкого, робочого. Тільки Кнєзь у великому домі своєму на Узвозі сидить у світлиці, думу думає. Усе не йдуть йому з голови ті сліди від зубів гострих, небачених, якими нещасного Івашка й родину його порвано-поперекушувано. Та й звістка про янку-растаманку теж радості не додала, бо й за це треба буде з Кирюхою розбиратися. Воно-то не вельми володар того Кирюхи побоюється, та все ж стережеться, а найбільше добрими стосунками з ним користується, бо Кирюха єдиний у граді, хто допетрав і докумекав, як зі спадщиною, що її перві люде нам лишили, обходитися. Дещо вже Кнєзь від Кирюхи перейняв, та до більшості таємниць-секретів тих ще його не допущено. Потроху-поступово просувається володар у пізнаннях своїх. А тут така притичина сталася з найдорожчою для Кирюхи в граді людиною. Це ж і справді якось пояснити треба й від гніву Кирюшиного порятуватися, та й ще того Азар’яна-пройдисвіта вигородити примудритися. Бо від нього теж користі ще чимало почерпнути можна, ніхто міцно так не вміє в шорах люд тримати, щоб не пискнув ніхто й не помислив навіть проти волі володаря бунтувати. До цього теж хист треба мати, і негідник Азар’ян саме таким чорним талантом невідь-чому нагороджений.

А ще з доньками клопіт черговий, сподіваний і несподіваний: доростають дівочки, дорослішають. Нині няньки доповіли-донесли, що вже груденята в них виступають-бубнявіють