Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

Тоні сподівався почути якесь дріб'язкове запитання. На зразок того, де знайти хліб, сіль чи ключ від підвалу. Натомість вона захоплено сповістила:

— Уявляєш, тобі надійшов лист! Від якогось адвоката. Прізвище його Бовдер. Слово честі! Адвокат доктор Бовдер! Це ж просто сміхота! І як тільки можна мати таке прізвище? Та ще й бути адвокатом! Ото сміху буде, як він стане прокурором, еге ж?

— Адвокат? Який адвокат?

— Хочеш, я прочитаю? Він адвокат твоєї дружини. Це щось ніби заява про розлучення.

Тоні не знав, що його більше вразило: те, що Марія і справді подала заяву і веде з ним тепер переговори через адвоката, чи нахабство, з яким Гудрун розкрила чужого листа. Та, в кожнім разі, він не збирався обговорювати цю справу по телефону. Мюллер уже підозріливо косував очима.

— Ми поговоримо про це увечері! — сказав Тоні й поклав трубку. Мюллер, який почув досить, аби здогадатися більш-менш про що йде мова, всміхнувся:

— Ох, ті жінки!..

— Це була не моя дружина, колего, — відповів Тоні Вуст якомога коректніше.

Тоді додав, що йде геть і до кінця дня вже не з'явиться.

У приємній прохолоді садової альтанки Беккерів, зі склянкою мінеральної води в руці, комісар Тоні Вуст намагався краще зрозуміти роль Франца Беккера та його сім'ї у житті Маркуса Бергера.

Він не хотів одразу заводити мову про Маркусове помешкання. Йому здавалося, розумніше почати розмову у м'яких тонах.

— Ви не пригадуєте, чи називав Маркус Бергер коли-небудь у вашій присутності якісь імена? Чи не говорив він, наприклад, про якогось Бориса?

Беккер почухав вказівним пальцем кінчик носа, потім скерував палець на Тоні Вуста й махнув ним, немов диригентською паличкою, якою задавав ритм своїм словам.

— Точно. Борис Людлов. Це ім'я він згадував кілька разів. У зв'язку з чим — не пригадую. Стривайте, він відгукувався про того чоловіка недобре. Кілька разів навіть казав «цей клятий Людлов»… Точно, Борис Людлов! Я пригадую дуже добре.

Це було справді дещо. Зв'язавши його слова зі свідченнями Гудрун, вже можна було змоделювати злочин. Тоні був готовий перевірити алібі Тіттенкралле у ніч убивства.

Звичайно, Тіттенкралле міг дати бездоганне алібі. Зрештою, він же професіонал. Проте попередні судимості за заподіяння тілесних пошкоджень свідчили не на його користь. Як-не-як, а Маркус Бергер був побитий до смерті. А Тіттенкралле побив уже кількох чоловік так, що вони вижили лише завдяки реанімації. Може, навіть, характер травм, заподіяних Маркусові Бергеру, подібний до травм інших жертв Тіттенкралле.

І все ж цього було замало.

Тоні майже виключав можливість того, що Людлов сам розправився з Маркусом Бергером. Таке він доручав робити іншим.

— А інших імен він не згадував? Наприклад, Тіттенкралле?

— Ви що глузуєте?

— Це, звісно, кличка[3]. Насправді того суб'єкта звати інакше. Проте під справжнім ім'ям його навряд чи хто знає. Справжнє ім'я його Петер Грунд, але я певен, що навіть мати — якщо він її має — називає його Тіттенкралле.

— І як тільки вигадують таке казна-що!

— Із трьох спроб не вгадаєте! Вони обидва розсміялися.

— Чому ви мене про це запитуєте, пане комісаре? Яке відношення мають ці люди до смерті Маркуса?

— Це звичайний порядок слідства. Я повинен ставити запитання. Чи відомо вам, щоб хтось погрожував Маркусу Бергеру? Шантажував його?

Франц Беккер похитав головою.

— Щодо цих сутенерських справ — ні, тут я справді нічого не знаю.

— Розкажіть мені про ваше сімейне життя. Адже Маркус Бергер бував у вас досить часто. Він і вас запрошував до себе? Він умів готувати? А яку музику він любив? Яка у нього була квартира? Про що ви балакали? Я маю на увазі, чи були теми, якими він особливо цікавився?

— Авжеж, він запрошував і нас до себе. Вдома у нього завжди був ідеальний порядок. Спитайте мою дружину. Усе виглядало зовсім не так, як уявляють собі холостяцьке помешкання! Скрізь цілковитий порядок. Та й скнарою він не був. А як умів готувати! У моєї дружини очі на лоба лізли! Просто неймовірні наїдки. Китайські страви і таке інше. Я, власне, не шанувальник китайської кухні. Мені весь час здається, що в тих ресторанах подають пацюків або дощових червів — ха-ха-ха! — але коли готував Маркус, то це було справді подією. Ми охоче його провідували. І він, було видно, залюбки приймав і пригощав нас у себе. Про що ми балакали? Ну, про футбол, звичайно. Ми обидва любили спорт. Раніше я й сам займався боксом. Тепер уже не займаюсь. Ото тільки сиджу перед мигтючим ящиком та дивлюся на інших.

А Маркус полюбляв теніс. Кілька разів я ходив з ним на корт. Партнер з мене був нікудишній — бо він грав просто чудово! Двічі на тиждень вправлявся зі своїм тренером. Він міг би зробити кар'єру професіонала, коли б захотів. Але його більше цікавили поважні справи — бути представником фірм, що продають ліки.

Беккер запитливо подивився на Тоні Вуста. Той посміхнувся.

— Якби він став професіональним тенісистом, то, можливо, ще був би живий. Але не забувайте, що він не був представником фірм, які продають ліки. Він був шантажистом і сутенером.

— Пане комісаре, ви дозволите мені біля вас підсісти? Хоч я тоді й повелася так погано щодо вас?

Ріта Беккер принесла собі стільця й сіла навпроти Вуста.

— У мене все ще болить душа, навіть коли це правда. Боже мій, знали б ви Маркуса! Золотий був хлопець. Лише таким я його пам'ятаю. Чудовий молодий чоловік. Та ви вже чули про нього від Франца. Він не мав ніяких вад. Я й