Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

– Що має значення, – вів далі Каллаген, – то це те, що прикордоння тероризують істоти, яких називають Вовками. Раз на одне покоління вони виходять з Краю грому й забирають дітей. Звісно, це не все, проте це головне. Тіан Джефордс, який ризикує втратити не одне дитя, а двох, каже, що настав час воювати з Вовками. Інші ж, такі як Оверголсер, обстоюють думку, що це буде катастрофа для всіх. Якби не ваша поява, Оверголсер і йому подібні зрештою взяли б гору. – Він нахилився вперед. – Вейн Оверголсер непоганий чолов’яга, тільки трясеться за свою шкуру. Він найбагатший фермер у Кальї, тож йому і втрачати є що. Але якби його переконали, що проти Вовків можна і треба повстати… що ми можемо виграти бій… я думаю, він би теж узяв до рук зброю і бився.

– Я ж казав… – почав Роланд.

– Вмовляти ви нікого не будете, – перебив Каллаген. – Я це чудово розумію. Та що, як вони побачать вас, почують ваші слова, і цього буде достатньо, щоб вони переконалися самі?

– Ми кажемо: як на те Божа воля, вода буде, – знизав плечима Роланд.

Каллаген кивнув.

– У Кальї теж так кажуть. Чи можу я тепер перейти до іншої справи, яка, проте, пов’язана з попередньою?

Роланд підняв долоні – неначе давав йому зелене світло, подумав Едді.

Якусь мить чоловік зі шрамом на лобі мовчав. А коли заговорив, його голос тремтів на межі чутності. Едді довелося нахилитися вперед, щоб його почути.

– У мене є одна річ. Це те, що вам потрібно. Вам вона знадобиться. Думаю, ви вже й самі відчули її поклик.

– Про що ти говориш? – запитав Роланд.

Облизнувши зашерхлі губи, Каллаген промовив лиш одне слово:

– Тодеш.

– Тодеш? – перепитав Роланд. – І що з того?

– З тобою ще цього не траплялося? – Каллаген на мить завагався. – З жодним із вас?

– Може, й траплялося, – ухилився від прямої відповіді Роланд. – А до чого тут ви і ваші клопоти в цьому селі, яке ти називаєш Кальєю?

Каллаген зітхнув. Хоч день ще тільки розгорався, проте вигляд у нього вже був змучений.

– Це важче, ніж я думав. Набагато важче. Тому що ви… як би це сказати?.. допитливіші, так, допитливіші, ніж я сподівався.

– Ти думав, що ми лише купка волоцюг, що мандрують у сідлах, тупоголових, але спритних. Так? – сердито спитала Сюзанна. – Ну то доля зіграла з тобою злий жарт. Може, ми й волоцюги, та сідел у нас нема. Які сідла, коли коней катма.

– Коней ми вам привели, – сказав Каллаген, і цього було досить. Роланд ще достоту не зрозумів усієї картини, проте ситуація прояснилася. Каллаген знав при їхнє наближення і знав, що вони йдуть пішки, а не їдуть на конях. Можливо, якусь частку інформації доносили шпигуни, але ж не все. А тодеш… знати, що хтось із них або всі вони занурювалися в тодеш…

– Що ж до пустоголовості, то ми, може, й не найрозумніші істоти на планеті… – Раптом вона замовкла і скривилася, притуливши руку до живота.

– Сьюз? – стривожився Едді. – Сьюз, що таке? Тобі щось болить?

– Та пусте, гази, – заспокоїла вона його і всміхнулася. Цій усмішці Роланд не повірив: надто несправжньою вона йому здалася. Довкола її очей він помітив зморшки від напруження. – Пундиць учора переїла. – І не встиг Едді й рота розкрити, щоб спитати її ще про щось, Сюзанна знову повернулася до Каллагена: – Як маєш нам ще щось сказати, то кажи, дорогенький.

– Гаразд, – погодився Каллаген. – У мене є річ, що має величезну владу. Хоч звідси до моєї церкви у Кальї, де сховано цей предмет, багато коліс, але я думаю, що вона вже озивалася до вас. І переносити у стан тодешу – це лише одне з усього, на що вона здатна. – Він глибоко вдихнув і випустив повітря з легень. – Якщо ви зробите нам послугу – я кажу «нам», бо Калья тепер і моє селище, я сподіваюся тут дожити віку й бути похованим тут, – про яку я прошу, то я віддам вам це… цю річ.

– Я востаннє попереджаю, щоб ти такого не казав, – відрізав Роланд так грубо, що Джейк перелякано на нього озирнувся. – Це безчестя для мене й мого ка-тету. Ми будемо зобов’язані вам допомогти, якщо з’ясуємо, що ваша Калья на боці Білості, а ті, кого ти кличеш Вовками, вороги з краю пітьми: руйнівники Променів. Ми не беремо винагороди за свої послуги, ви не повинні навіть пропонувати її. Якщо котрийсь із твоїх товаришів, той, кого ти звеш Тіаном, чи той, чиє ім’я Оверголсер…

(Едді хотів було виправити стрільцеву вимову, та потім вирішив тримати рота на замку – коли Роланд розлючений, краще мовчати.)

– …то була б інша справа. Вони знають лише легенди. Але ти, сей, володієш щонайменше однією книжкою, яка мала б тебе дечого навчити. Так, я сказав, що ми торгуємо свинцем. Та це не робить із нас найманих убивць.

– Гаразд, гаразд…

– Що ж до тієї речі, яку ти маєш, – перервав Роланд Каллагена, підвищуючи голос, – то ти й сам радо її здихаєшся. Вона лякає тебе, чи не так? Навіть якщо ми вирішимо оминути твоє містечко, ти благатимеш нас забрати її з собою, адже так? Так?

– Так, – з нещасним виглядом кивнув Каллаген. – Правду кажеш, і я дякую. Але… я трохи чув, про що ви розмовляли… випадково дізнався, що ви хочете повернутися… як кажуть манні, переправитися… і не до одного місця, а до двох… а може, й понад це… а ще час… я чув, як ви говорили про те, щоб поцілити у час, як з револьвера…

На обличчі Джейка промайнуло розуміння й подив, що межував із шоком.

– Котра саме? – спитав він. – Не може бути, щоб це була та рожева з Меджису, бо Роланд побував усередині неї, але вона ніколи не відправляла його в тодеш. То котра з них?

Щокою Каллагена скотилася сльоза: одна, потім друга, – і він неуважно змахнув їх рукавом.

– Я не наважився нічого з нею зробити, але я її бачив. І відчував її владу. Господи Ісусе, допоможи. В моїй церкві під мостинами підлоги лежить чорна Тринадцятка. І тепер вона ожила. Ви