Читати книгу - "Свідків злочину не було"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:
— Звичайно: півміста такі носять.
— Півміста? — іронічно перепитав я. — Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?
— Я не знаю ніякого Василя, — затято відказав і прохально, стомлено додав: — Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.
— Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?
Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.
— Ви упереджено ставитесь до мене, — зненацька випалив, зводячись. — Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?
Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.
— Трохи затримайтесь, — попросив, а сам відчинив двері.
Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.
— Прошу, — запросив її жестом.
— А хіба вже пів на десяту? — обсмикала сукню.
— Трохи менше.
Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.
— Сідайте, Ярино Григорівно, — підвів її до стільця й подав склянку води.
Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.
— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав її.
— Знаю.
— Звідкіля? — скинувся інженер. — Що за комедія, інспекторе? Для чого?
— Не гарячкуйте, — зупинив його. — Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.
Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…
— Це вона продає зернята на нашій вулиці! — впізнав її інженер і задоволено відкинувся на спинку стільця. — Я б на вашому місці не вдавався до послуг сумнівних осіб, — зневажливо здвигнув плечима.
— Не поспішайте з висновками, шановний, — порадив йому. — Говоріть, Ярино Григорівно.
— Важко мені… — зітхнула базарувальниця й осудливо похитала головою. — Сумнівних… Господи, я ж… — і часто закліпала.
Табурчак скривив губи в іронічній посмішці.
— Заспокойтеся, не треба, — сказав я.
— Угу… не буду… не буду, — поспішно витерла пучкою сльози, випросталась. — Так от…
Вона розповіла те ж, що й вчора.
— Що ти плещеш, жінко?! — схопився Табурчак, полотніючи. — В якому будинку? Кому ви вірите? Кому?! — зціпив кулаки, люто блискаючи очима. — Перекупка!
— Вашій матері, Вадиме Івановичу, матері, — спокійне сказав я. — Вірю вашій матері.
— Матері? Моїй?.. — Ще дужче видовжилося його лице, він сперся рукою на стіл і враз обм'як, втрачаючи свій шал. — Ця жінка… моя…
Я залишив їх наодинці. Вийшов надвір. В тіні під каштаном продавали квас, і я приткнувся до невеликої черги. Подумав, що за ці дні зробив дві добрі справи: знешкодив грабіжника і звів матір з сином. Табурчакове серце пом'якшає, забудеться образа і гіркота сирітства. Згадав рідну маму, і мені стало сумно. Як вона зі своїм хворим серцем? Їй скоро п'ятдесят. Мені закортіло почути розмову матері й сина. Чи примирились вони? Чи заперечуватиме Вадим Іванович своє знайомство із Шулешко?
Не поспішаючи піднявся на другий поверх, постояв під дверима — не хотів вертати матір і сина до гіркої дійсності.. Втім, робота є робота. Я відчинив двері.
Ярина Григорівна, заплакана, із скуйовдженим волоссям, пригорнула до себе голову Вадима Івановича. Я згадав славнозвісну картину «Повернення блудного сина»… Вони не звернули на мене уваги, тільки Табурчак на мить розплющив очі. На його обличчі — збентеження й біль.
Я сів за стіл. Ярина Григорівна змучено посміхнулася.
— Він усе розповість, — мовила виснажено. — Правда, Вадиме? — Син кивнув. — Він ні в чому не винен, тільки ото зв'язався з тією хвойдою. Аби ви знайшли Руслана… Кажи, кажи Вадиме. — І мати важко сіла навпроти.
Табурчак дивився у підлогу…
— Вадиме, — гукнула його мати.
— Зараз… — Він тремтячими пальцями розминав сигарету.
Через кілька хвилин, не дивлячись на мене, інженер розповів про своє передчасне повернення з відрядження й ночівлю у Шулешко. Все сталося, як я й передбачив, лише не бачився він із сином — сховався від нього у другій кімнаті. Чув його розмову з Шулешко, а потім і мою з нею. Признався, що сьомого Кисюра гостював у сестри і пішов од неї пізно ввечері. Відсутність сина налякала Табурчака, і вранці він подався додому. От і все. Нічого суттєвого, нового. Вже й не цікавило, чого вони сварилися з Василем.
Вадим Іванович тер лоб долонею, наче у нього розболілася голова. На сина невдоволено дивилася матір, і я зрозумів: він щось не сказав. Я його не питав, бо знав, що все одно скаже, якщо те відомо Ярині Григорівні.
— Лист, Вадиме, лист, — нетерпляче підказала йому мати.
Табурчак подав мені білий конверт з малюнком новорічної ялинки і написом під ним: «З новим роком!» Хм, з Новим роком у липні! Лист інженерові додому. Штемпель місцевий, сортувалося десятого у 22-му відділенні зв'язку. Я вийняв із конверта удвоє складений аркуш в косу лінійку, розгорнув, прочитав:
«Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?»
Мені перехопило подих. Невже Кисюра? Недарма без крутійства визнав свої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідків злочину не було», після закриття браузера.