Читати книгу - "Діти Мардука"

Тим часом під лівим оком набрякло. Я боявся підходити до дзеркала, та коли наважився — мене охопив жах. Вся ліва частина обличчя розпухла. Струпи не затягувало. І тут я подивився на своє помешкання очима людини, яка зібралася його покинути — назавжди. Дивно, але я не відчував жалю, що таке може статися, а тільки ніяковість за безлад, що тут панував. Рукописи, книжки, які я опрацьовував, лежали на столі, стільцях, навіть на підлозі. Щоправда у тому безладі був свій, тільки мені відомий, порядок. Я почав поспіхом прибирати, немовби очікував гостей або ж спішив дати лад до того, як мав «піти».

І тут прийшла на згадку розмова з одним із читачів:

«А ви не боїтеся?»

«Чого б то я мав боятися?»

«Ну, тема… Мені, наприклад, місцями було страшно читати. А ви ж дослідили все те…»

«Я над цим не думав», — злукавив я. Насправді ж мені часами також ставало моторошно, надто, коли я вперше розгледів за пророчими метафорами цілком реальні історичні постаті й події. Я підгледів таке, чого земній людині бачити не дано.

Бог дав мені пам’ять, з якої ніщо не випадало. Ось ще один спомин: людина, у щирості якої я не мав сумніву, порадила облишити тему «звірини». Саме вона два роки тому була однією з перших, хто сприйняв мою книгу як одкровення. Влаштувала велелюдну презентацію книги, запросила провідних письменників, журналістів, бібліотекарів (це було не в моєму місті). За її ж порадою мене запросили виступити на обласному телебаченні. І тепер ця жінка радила не торкатися більше теми пророцтва. Безперечно, зі мною балакав хтось інший, але її устами. Я не надав би значення тим словам, якби не бентега в її погляді. Жінка ця не бажала мені лиха і я, щоб не засмучувати її, пообіцяв подумати. Не сказав тільки, що приїхав, аби домовитися про презентацію нової книги, в якій я дешифрував пророцтво Даниїла про ті ж самі події, що про них повідомляв Іван Богослов, а тільки написані за дві з половиною тисячі років до того, як вони мали статися. Отже, той, хто радив полишити тему, запізнився.

Попередження на якийсь час мене збентежило. З одного боку воно скидалося на погрозу, з іншого — справді могло бути попередженням тих, кому було відомо про силу, яку я висвітив, значно більше, ніж мені самому. Був і третій варіант — існує структура, яка займається дослідженням Біблії — у нас, в Україні, чи десь-інде, для якої я — щось вроді конкурента. Так, один мій читач із Закарпаття, який, до речі, також мене застерігав про небезпеку, повідомив, що в США є інститут Біблії. Для дешифрування текстів там використовують найсучаснішу комп’ютерну техніку і він суворо засекречений.

Так міркуючи, я дав такий-сякий лад помешканню. У мене нічого не боліло, тільки від високої температури важко дихалося. Та коли, вже під вечір, я глянув у дзеркало, то раптом спізнав уже знайоме відчуття, коли терпнуть ноги. Ліве око ледь угадувалося над великою пухлиною на вилиці. Це був типовий набряк, немов від сильного удару. Пухлина йшла до підборіддя і підходила під ліве крило носа. Обличчя, на якому часом спиняла погляд якась із жінок, перетворилося на жахливу маску. Щоправда, права частина, як і казала лікарка, залишалася не ушкодженою. На мить мені примарилося за моїм зображенням у дзеркалі купе плацкартного вагона, пасажири, що сиділи внизу і горішня полиця навпроти, але пуста. Видиво було таким чітким, немовби я там щойно побував. «Це що, марення на яву?» — подумав я, хутчіш відводячи погляд від люстра.

Настав час вечірньої інформаційної програми. Табло годинника на екрані телевізора висвітило дев’яту і одразу ж виникло приміщення студії чомусь задраповане в червоний колір.

— Сьогодні п’ятниця, тридцяте квітня, — повідомив диктор.

Після цих слів диктора я дивився й не бачив, слухав і не чув.

— Так ось у чому справа! — вигукнув я.

Мені раптом полегшало на душі. Кара, що на мене впала, не була Божою. Ніч з тридцятого квітня на перше травня зветься вальпургієвою. У цю ніч, яка у стародавніх германців була святом весни, за повір’ям відбувається відьомський шабаш. А те, що католицька церква протиставила йому свою святу Вальпургію, яка охороняла людей від сатани і його земних поплічників, свідчить не тільки про боротьбу християнства з язичництвом… Церква напевне знала, що цієї ночі розблоковується Темний Сателіт і відбувається спілкування нечистої сили Орба з її агентами земного світу — чорними душами. Скликається щось схоже на конференцію чи форум. На цьому дійстві передбачено також принесення жертви. Чи не готують мене до ролі того, кого покладуть на жертовний стіл? Раптом я згадав, що справжні проблеми зі здоров’ям у мене виникали в останній день квітня, а епіцентр недуг припадав саме на тридцяте квітня — перше травня. Гангренозний апендицит, під час операції якого я мало не помер, жахлива ангіна, від якої дивом вижив, страждання від зубного болю — усе це припадає на кінець квітня — початок травня. Був випадок, коли стріла автокрану, який укладав бетонні блоки у фундамент моєї дачі, раптом упала всього в кількох сантиметрах від моєї голови. В обличчя навіть вп’ялися бетонні скалки, що при цьому чвиркнули від місця падіння. Сталося те, чого не буває з цією технікою (я потім цікавився), обірвався трос, який тримав стрілу. О цій порі немовби розпочинався сезон полювання на мене. Та водночас щось мене й оберігало. Це траплялося з ранніх літ. Отже, на мені був знак, про який не знав і я сам, але який у кінці квітня розпізнавав хтось інший — зацікавлений і робив усе, щоб мене знищити. Схоже, на мені було прокляття князя темряви і водночас якесь Вище благословення. Прокляття висіло на мені з дитинства. Гадаю, не я був причиною його, а хтось із рідних, хто насолив темним силам земного світу. Це не був батько, життя якого проходило за лагодженням усіляких механізмів (а не людських душ, він був механіком). Прокляття князя темряви могло лежати на дідові, регентові церковного хору…

Час для мене немовби ущільнився, бо коли я завважив, що сиджу перед