Читати книгу - "Оті з Десятої Тисячі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чи це так? Адже між ними не було й двох метрів!
Так. Але жоден із них не міг дозволити собі хоча б на частку секунди відірвати погляд від свого контрольного екрана. І саме тому, такі близькі, вони стали раптом страшенно самотніми. Їх розділив товстезний мур галасу.
«Ну й гидота! — люто подумав Іон. — Що за проклята гидота!»
І раптом він упізнав. А впізнавши, зрозумів.
З божевільного галасу почали виділятися знайомі звуки, знайомі голоси. Так, наче у великому натовпі перегукувалося кілька різних голосів, дивним чином помножених на сотні, тисячі безнадійно переплутаних слів і речень, вигуків та закликів. І зненацька Іон почув материн голос!
Голос Гелени Согго повторив раз і вдруге: «… необхідно, по-перше: всі рапорти… необхідно, по-перше: всі рапорти…»
Гелену перебив, вірніше, заглушив її слова голос пілота Маріма: «База на Тритоні…» В цю мить звідусіль двадцять тихіших голосів Гелени і сорок гучніших голосів Маріма повторили зовсім інші слова й уривки речень, а далі озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний — так, Іонів моторошно-веселий голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з десятого боку безнастанно вигукував: «Так! Алько! Люба! Це напевно… Так! Алько! Люба!»—і знову: «Так! Алько!»—і знову: «Це напевно…» А потім голос Орма: «Увага, «Альфа»! І голос Чандри: «Будь спокійний!» І крик Маріма: «База на Тритоні!» І раптом з усіх боків залунав веселий, мов пташиний спів, сміх Альки, в тисячу разів голосніший і тому справді жахливий.
Іон в розпачі відчув, що у нього починають тремтіти руки і що він ось-ось відірве погляд від екрана, бо нічого вже не розуміє і ні в що не вірить.
— Що це за проклята луна?! — люто крикнув він, щоб хоч на мить заглушити в собі цей божевільний вереск тисяч знайомих і водночас таких нелюдськи чужих голосів.
«Так… луна», — повторив про себе.
І від цього слова чи то завдяки йому, все раптом стало сліпучо-яскраве, як сяйво Сонця на Меркурії. Ці капосні знайомі й чужі звуки були просто голосами, які полинули в простір на гребенях радіохвиль і попали в якусь предивну пастку. Тепер вони тріпочуться в тій пастці, наче риба в сітях, і не можуть видобутися назовні, і повторюються тисячами лун.
Досить було Іону збагнути причину галасу, як сам галас став не таким уже й нестерпним. Ніби почав стихати. Іон знову міг зосередитися на екрані та рулях.
Правда, ще раз пролунали подесятерені голоси Гелени й Чандри, і Альчин в тисячу разів голосніший сміх знову задзвенів звідусіль, проте за кілька секунд усе стихло.
У нижній частині свого екрана Іон побачив цифру «4». Отже, до «Альфи» та «Бети» зосталося тільки чотири хвилини льоту! В це важко було повірити.
Як передбачено програмою, Іон зменшив швидкість до мінімальної. І цієї миті йому здалося, що він просто… оглух.
Запала чудесна, оксамитна тиша.
КБ-803 йшов зараз трохи ширшим коридором. Лавина дрібних метеорів поступово рідшала. Іон краєм ока зиркнув на Альку — і зразу ж втупився в екран.
Альки не було в кріслі! Вона залишила пост!
«Чи це дівчисько з глузду з'їхало? Чи хоче згубити себе, мене і всіх нас?» — у розпачі й гніві подумав він.
Як вона могла? По-перше, залишила бойовий пост; по-друге, вийшла із захисного крісла-скафандра; по-третє, взагалі щезла з поля зору!
Цього досить.
Цілком досить, щоб дискваліфікувати учасника змагань.
І як же він здивувався, коли раптом відчув, що й з нього сповзає захисний скафандр! Навіть втратив на мить владу над рулями і розпачливо кинувся до гальм. Йому здалося, що оце зараз, цієї самої секунди, полишений напризволяще космоліт КБ-803 вріжеться в миготливу метеорну стіну.
Але так йому тільки здалося.
Зиркнув на запасне крісло пілота і раптом побачив там… Альку.
— Бери рулі! — спокійно наказала вона. — Швидше!
Інстинктивно і водночас охоче він виконав наказ. Охоче, бо зрозумів і схвалив її вчинок. Адже вона вчинила розсудливо.
Алька, однак, хотіла виправдатися.
— Прийми пояснення, командире, — квапливо мовила вона. — По-перше: залишила пост, щоб перервати радіоприйом. Цей нестерпний вереск…
— Твоя правда, — згодився він.
— По-друге: я залишила місце стрільця, бо в цьому районі вже не можна стріляти. По-третє: вважаю, що зараз краще вимкнути скафандри. Нам треба мати постійний зв'язок між собою, а в скафандрах діє тільки радіо. Чи не так?
— Ти вчинила дуже слушно, — відповів Іон.
— Ще хвилина, — задихано сказала вона. — Яка в тебе швидкість?
— Двісті на секунду.
— Точно, — прошепотіла вона.
— Так, — несподівано суворо сказав він. — Досить розмов. На десять секунд оголошую тишу на борту.
Алька все-таки не витримала. Знову на мить прокинулася в ній душа геолога.
— Що ж то воно за радіобалаган? — сказала сама до себе. — Так міг поводитися тільки якийсь мінерал! Поглинач радіохвиль! Ніхто про таке ніколи не чув. Сенсація! Або…
— Тиша! — різко перебив її Іон.
— Так, тиша, командире, — слухняно повторила вона.
Іон почав гальмувати. Серце його калатало, як ніколи в житті. Він не був цілком певний, що саме в розрахований Супермозком час знайде «Альфу» чи «Бету». Але так чи інакше за цю хвилину йому треба було знизити швидкість космольота до нуля.
Іон гальмував дуже обережно, і все ж кров приливала до очей, губів, кінчиків пальців, до носа. Неабияк здивувався, коли раптом побачив, що з носа просто на руку впала червона крапля. «Мені ввижається? — подумав він. — Ах, ясно! Ми ж без скафандрів!»
І тут-таки радісно відзначив, що політ у нього виходить ідеальний. З таким стажем його «механічно», без вступних іспитів, зарахують до Школи великих
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оті з Десятої Тисячі», після закриття браузера.