Читати книгу - "Репетитор"

А вересень дощив містом без передиху. Стовідсотково правдивий. Ось вам земля в калюжах, ось небо в хмарах — все чесно. Я ще не зовсім осінь, але вже зовсім не літо. Сприймайте мене таким, який я є, або ховайтеся під парасолями — мені байдуже. Я не віщую нічого доброго, та хіба можна приховувати правду? Так чи так все зів’яне, засохне, відімре.

Місяць вересень. Стовідсоткова безнадія.

…Біля під’їзду на Андрія чекали. Він подумав-подумав і вирішив не оминати свого призначення.

— Добрий день!

Віконечко «Форда-Сьєрра», вісімдесят дев’ятого року випуску, м’яко від’їхало вниз.

— Сідай, бо змокнеш.

— А потім захворію і вмру? Тоді я ще постою.

Той, що сидів у машині, не зрозумів його гумору. Він не був паном Ігорем Дудієм. Пан Ігор Дудій ніколи не опуститься до переговорів з якимось бомжем. Він відрядить на переговори свою домогосподарку. Або, як цього разу, свого шофера.

Добре, як є кого посилати замість себе. Гірше, коли навіть себе нема куди по-людськи послати. Ось і вилазиш під дощ, забувши парасолю, якої нема.

— Я хотів сказати, мені й тут добре.

— Але ж… злива.

— Антоне Федоровичу, ви щось хотіли? Бо я справді зараз змокну.

Злива була така, що він змок одразу, як вийшов з під’їзду, але хто б на це зважав?

— Кхм… Ігор Васильович просив передати.

Сивий статечний дядько зі старанними руками шофера зі стажем і флегматичними манерами впевненого в завтрашньому дні українця на повному серйозі простягнув Андрієві кілька купюр зеленими. Ховаючи, між іншим, очі.

— Це за останній тиждень. Перелічи.

Калюжі неспинно вкривалися бульками, що повсякчас лопалися, доводячи безглуздість народження і смерти.

Треба ж, щоб лише за два дні без роботи у нього розвинулася така депресія?!

— Антоне Федоровичу, я піду, а то ще змокну.

— Кхм… Стривай! Ігор Васильович попереджав, що ти можеш… як же він сказав… а, мармизитись. Якщо він буде мармизитись — це не я, це він так сказав, — то пошли його…кхм… в психлікарню. Там для таких, кому гроші не потрібні… кхм… спеціальну палату відводять, як для рідкісно ненормальних… він просив передати дослівно, — винувато мовив шофер, відкриваючи передні дверцята для пасажира. Ховаючи, між іншим, долари до кишені.

Андрій помок ще дві хвилини, подумав-подумав, і забрався до машини. Пан Ігор Дудій в досить оригінальний спосіб перевіряв, перепрошував і поновлював на роботі свого репетитора.

Треба ж когось посилати на переговори з дітьми.

Коли Андрій, залишивши салон «Форда», ступив до під’їзду, багато що йому видалось інакшим. Під враженням почутого дорогою.

Антон Федорович виявився охочим до балачок і докладно оповів пасажирові про те, що трапилося два роки тому. З’ясувалося, що мама Остапа і Віри була неабияким дизайнером, виставляла свої проекти на кількох, зокрема і міжнародних конкурсах, мала солідних замовників, викладала в коледжі декоративного та вжиткового мистецтва, сама вибирала цю квартиру і власноруч доводила її до ладу. Але не встигла.

У неї виявили рак яєчника і стали готувати до операції, а за неписаним кодексом лікарні чоловік хворої не міг її оперувати, навіть якщо той чоловік зуби з’їв на подібних речах.

Ігор Васильович неначе щось відчував і все поривався до операційної, куди його, ясна річ, не допускали.

Племінниця Антона Федоровича працювала тоді анестезисткою і була присутня саме на цій операції. Відтак вона звільнилась. Як і кожен, хто був тоді в операційній, — від хірурга до санітарки. Звільнилися за власним бажанням, ясна річ.

Коли Андрій набрав код і потягнув на себе вхідні двері, він вже майже не жалкував за тим, що його мама не зайняла свого часу вакантного місця поруч з батьком. Хто зна, чим би це для неї скінчилося. Бо — за тим же неписаним кодексом — зі «своїми», себто з рідними і близькими медперсоналу лікарні, навіть під час дріб’язкових операцій обов’язково щось трапляється.

Тоді широко практикувалося вимкнення електричного струму, і нікого не цікавило, миєш ти посуд цієї миті чи лежиш на операційному столі. Довелося швидко зашивати жінку, добре, що пухлину встигли видалити. Коли увімкнули автономне живлення, робота була майже закінчена. Але почав падати тиск, серце стало давати перебої, і анестезіолог відкрив на повний струмінь крапельниці. Потім подейкували, що якби не це, вона могла б вижити. Потім багато про що подейкували.

Хірург через поспіх зачепив велику вену, і рідина, яка вливалась у судини, посилювала витікання крові у черево.

Коли жінку розрізали знову, вона вже була мертва.

Родина померлої звинуватила з-поміж інших і зятя за те, що злякався і не взявся за операцію сам. Зять послав дорогу родину подалі, сів за кермо і ледве не наїхав на дитячий візок з немовлям. Відтак він більше не сідав за кермо, користуючись виключно послугами особистого водія.

Коли Андрій ступив до передпокою і постукав у двері кабінету, виникло відчуття, що для повного уявлення про цю родину йому не стачає кількох штрихів.

— А тата нема.

— Де ж він, Віро?

— Повіж Остапа до баби.

— У село? Чого ж ти сумуєш? Хотіла поїхати з ними?

— Батончика шкода.

— Якого батончика?

— Рижого.

— Треба казати — рудо… Ти маєш на увазі пса? У вашої бабусі є пес Батончик, так?

— Нє-е…

— Ну, ось. Я сам зараз почну плакати! Що ста?..

— Чому вона плаче?! Що ви наробили знову?!

— Пані Маріє, будь ласка…