Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

публічні щорічні світські літературні шевченківські вечори (шевченківські «вечерниці») стали головним способом вшанування пам’яті Т. Шевченка. Натомість традиція поминальних богослужень занепала в звязку із загостренням конфлікту між русофілами і народовцями. «Шевченківські вечерниці» стали важливим чинником впливу українських народовецьких діячів на міський публічний простір. Уперше як прилюдна громадська подія «вечерниці», повністю й відкрито присвячені Т. Шевченкові, відбулися у Перемишлі 10 березня 1865 р. Як і на літературних вечорах «Руської бесіди», на них декламували не лише поезії Т. Шевченка, але й вірші С. Воробкевича, А. Метлинського, Ю. Федьковича. З творів Т. Шевченка прочитано як і вже добре відомі в Галичині романтичні поезії («Гамалія», «Хустина», «Причинна», уривок з «Гайдамаків»), так і дидактичне послання «І мертвим, і живим…» На вечерницях вперше було прилюдно виконано пісню-хор «Ще не вмерла Україна», музику для якої написав відомий галицький композитор о. Михайло Вербицький. Програма вечерниць також включала оперні увертюри, солоспіви і хорові пісні А. Вахнянина та І. Лаврівського і промову Д. Танячкевича. Особливий ефект мав завершальний вірш К. Климковича «На вічну пам’ять Тарасові», що немовби резонував з гимном «Ще не вмерла Україна».

Повністю присвячені Тарасові Шевченкові щорічні музично-літературні вечори стали регулярно відбуватися у Львові, починаючи лише з 1868 р. Того року «деклямаційно-музикальні вечерниці» відбулися 7 березня у невеликій кімнаті «Руської Бесіди» в «Народному домі» за участю приблизно 50 осіб. На них співано двічі Шевченків «Заповіт» — на музику і М. Лисенка, і М. Вербицького.

Розвиток громадсько-політичного життя в Галичині, поява окремої галицько-руської «громадської (публічної) сфери», яку формували перші власні руські інституції, органи преси, публічні заходи, створили сприятливий суспільний контекст для розвитку українського національного руху. На початку 60-х рр. ХІХ ст., подібно як 1848 р., частина української студентської молоді зробила свідоме рішення розмовляти українською мовою в повсякденному житті. Наприклад, Тит Ревакович розповідав, «що він, син руської священичої родини, котра уживала польської мови, як всі в тих часах», будучи гімназіальним студентом, «по-польськи говорити ще не переставав навіть зі своїми руськими товаришами, — бо тоді всі так говорили — і доперва пізнійше по довгих взаїмних заохочуваннях в родї „no, mówmy już raz po rusku!“ переламали у себе польщину».

Слід відзначити, що лише у 60—70-х рр. ХІХ ст. шкільна освіта в Галичині набула національного (здебільшого польського, але також частково і українського) характеру. До того часу освітня система виховувала радше імперську лояльність, а не національний патріотизм. І хоч запорізькі козаки й були присутні у місцевій фольклорній традиції, їхній образ був не ідеалізований, а доволі амбівалентний. Про відсутність чи слабкість козакофільських настроїв серед галицького селянства середини ХІХ ст. свідчить й те, що козацька тематика практично відсутня у наративах селян щодо тогочасних соціальних чи політичних питань, наприклад, під час виборчих кампаній до австрійського парламенту та Галицького сейму. Початок творення власних національно-історичних традицій, до яких належить і козакофільство, у Центрально-Східній Європі, зокрема в Галичині, можна віднести і до ранньо-нового часу, однак інституціоналізованого, кодифікованого та масового характеру вони набули тільки у другій половині ХІХ століття.

У 1860-х рр. поруч із творами художньої літератури значну роль відіграли і наукові студії українських істориків. Власне із читацького гуртка світських студентів, що сходилися для спільного читання монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницький», на початку 1862 р. сформувалась перша народовецька громада. Також великою популярністю користувалися «История Малороссии» М. Маркевича, «Записки о Южной Руси» П. Куліша. Натомість для староруських та русофільських читачів найавторитетнішими були праці галицьких вчених І. Шараневича («Стародавній Галич» і «Стародавній Львів»), Д. Зубрицького («Історія древняго галичско-русского княжества»), а також твори російських істориків М. Карамзіна, М. Кояловича, С. Соловйова та ін. Історичні праці про могутню княжу державу з власною елітою мали заспокоювати комплекс меншовартості перед «історичною» польською нацією. Такі історичні аргументи широко використовувалися у національно-політичних дискусіях, зокрема уже на перших засіданнях Галицького сейму. Натомість на думку галицьких народовців, саме запорозькі козаки були кращими синами свого народу, «дзеркалом і серцем святої Руси», чиї лицарські подвиги народ прославив у своїх піснях. В боротьбі козацтва народовці бачили оборону християнства та загалом Європи від азіатських нападників; захист «волі руського народу» від «фанатизму релігійного Польщі» та «деспотичного монархізму Москви».

Першими осередками народовецького руху були вже згадані вище студентські та учнівські громади, що виникли 1862 р. у Львівській духовній семінарії та Львівському університеті. Із 1863 р. громади з’явилися у гімназіях в головних містах Галичини: Перемишлі, Самборі, Тернополі, Станіславові, Дрогобичі, Бережанах. Їх утворення, чисельний ріст, тісна співпраця, організація спільних акцій засвідчили, що ранній народовецький рух перетворився на загальногалицьке явище. Народовецькі громади мали подібну структуру, статут, у кожній були свій війт (голова), писар, касир, бібліотекар тощо. При вступі до громади складалася урочиста присяга. Заприсяжені члени громад дотримувалися суворої таємниці про їх існування, щоб уникнути нагляду чи переслідувань з боку шкільної адміністрації і поліції. Головне ядро громадівського руху становили учні старших (сьомого-восьмого) класів вищої гімназії. Деякі громади на якийсь час занепадали, тоді відновлювали свою діяльність знову. Оскільки вони діяли у гімназіях, носили таємний характер, то нерідко припиняли своє існування в зв’язку із завершенням навчання найактивніших їх діячів, що переїздили до інших міст. Головною метою діяльності громад була національна самоосвіта, обговорення актуальних мовно-літературних та політичних питань. Громадівці намагалися поширити українську мову у щоденному вжитку, витіснивши польську та німецьку мови.

Застосування відомої антропологічної концепції «лімінальної спільноти» Віктора Тернера дозволяє побачити в народовецьких громадах спільноти молодих людей з «перехідною» ідентичністю. Вступ до громади сприймався як вступ до козацького лицарського ордену: громадівці називали себе козаками, «братами» (або ж «гетьманом» чи «осавулом», залежно від становища у громаді), намагалися вбиратися по-козацькому, вести себе у щоденному житті так, як вели б себе, на їхню думку, запорозькі козаки. Нерідко громадівці приймали «козацькі» імена (такі, як Антін Світидоля, Богдан Гайдабура, Микита Гукало тощо), якими й користувалися при спілкуванні. Фратерналістичний характер громад типологічно наближав їх до різнорідних чоловічих (релігійних, ремісничих, молодіжних, масонських та ін.) братств, поширених у ранньомодерну та модерну добу. Ритуалізований вступ у символічну сім’ю (націю), що супроводжувався зміною імені, як своєрідна національна ініціація, позначав «навернення на українство» членів громад. Особливе значення мало вбирання козацького одягу, що візуально маркувало належність до спільноти і було