Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Тоді ж В. Бернатович привіз окремі рукописні копії Шевченка до Львова, зустрівся з студентами Володимиром Шашкевичем, Данилом Танячкевичем та кількома іншими і розповів їм «про Україну, Київську громаду, про Шевченка, Куліша, Костомарова, Марка Вовчка і т. д.» Однак справжнє поширення творів Т. Шевченка у Галичині розпочалося у наступному році. Вже хрестоматійною стала згадка про те, що весною 1862 р. Михайло Димет, власник крамниці у Львові, правдоподібно за порадою студентів семінарії або ж редактора львівського «Слова» Богдана Дідицького, привіз з Києва видання Т. Шевченка і швидко їх розпродав. Були також й інші шляхи їх поширення — збереглося декілька списків книжок з українознавчої тематики, отриманих у 1861–1862 рр. з підросійської України. Серед інших книг Іван Верхратський вказав і петербурзьке (т. зв. «симиренківське») видання «Кобзаря» 1860 р. Відомо, що в той же час львівські семінаристи отримали лейпцигське видання поезій Т. Шевченка 1859 р. поштою від П. Куліша, а М. Димет також привіз окреме видання «Гайдамаків». Однак ці книги (а також інші видання, як наприклад «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», 1844) через високу ціну залишалися недоступними значній частині освічених галицьких русинів, особливо студентській і шкільній молоді. Хоч деякі твори Т. Шевченка з’явилися у 1861–1862 рр. на сторінках львівського польського «Dziennikа Literackiegо», а згодом також у «Слові», систематично Шевченкових поезій публікували лише народовецькі часописи — «Вечерниці» (1862–1863), «Мета» (1863–1865), «Русалка» (1866) та ін. Натомість рукописні копії поширювалися здебільшого серед членів народовецьких гуртків й також не могли задовільнити читацький інтерес ширших кіл галицько-руської публіки. Лише з виходом з друку двохтомника «Поезії Тараса Шевченка» у Львові в 1866–1867 рр., що також розповсюджувався окремими зошитами, припинилося активне переписування Шевченкових творів.

Через зростаючу популярність поезій і постаті Т. Шевченка найперші зібрання української суспільності Львова, яке у 1862 р. організовувало товариство «Руська Бесіда», частково мали характер літературних шевченківських вечорів. У тому ж 1862 році започатковано традицію шевченківських поминальних богослужінь у день смерті поета. На той час церковна сфера була важливою частиною патріотичного громадського життя, а поминальні богослуження часто організовувалася як польськими, так і руськими діячами для вшанування заслужених громадських діячів. Особливістю шевченківських поминальних богослужень було те, що, починаючи з лютого 1862 р., вони проходили в єдиній міській православній церкві на вул. Францисканській (на місці сучасної церкви Св. Георгія УПЦ (МП) на вул. Короленка).

Можливо, ідея проведення шевченківських поминальних богослужінь з’явилася у Львові під впливом звісток про таке ж вшанування роковин поета у Петербурзі та на Наддніпрянщині, які вміщувала газета «Слово». До середини 1860-х років щорічні шевченківські поминальні богослужіння були головною формою громадської маніфестації історичної та національної єдності Галичини з Наддніпрянською Україною. Під час такого богослужіння на тетраподі стояв портрет поета, обрамлений лавровим листям, вишиковувалася вбрана в козацький одяг студентська молодь, роздавали поезії Т. Шевченка або ж інших авторів на його честь.

Однак з точки зору консервативної частини греко-католицького духовенства, масова участь молоді у православних богослужіннях на честь Т. Шевченка була осудною і каригідною. Представники староруського угруповання вважали, що католики не можуть молитися в церкві за православного, оскільки не перебувають з ним у духовному зв’язку. Всупереч їм молоді народовці стверджували, що, незважаючи на конфесійні поділи, творять духовну спільноту з «батьком Тарасом», чия поезія спричинила переворот у їхньому світосприйнятті.

У 1863 р. народовецька молодь зробила спробу продовжити вшанування шевченківських роковин літературним вечором у «Руській Бесіді». Однак не бажаючи ставити під сумнів свою католицьку та габсбурзьку лояльність, управа товариства не дозволила його провести й навіть усунула літографічний портрет Т. Шевченка зі стіни зали товариства. Відмова управи «Руської Бесіди» спричинила перший відкритий конфлікт між молодими народовцями і «старою Руссю». На знак протесту народовці вирішили бойкотувати наступний музично-декламаційний вечір у «Бесіді».

Однак уже на вечорі, що відбувся 26 жовтня 1863 р., вперше прилюдно прочитано вірш «Ще не вмерла Україна», авторство якого тоді помилково приписували Т. Шевченкові. На такому ж вечорі в листопаді 1863 р. декламовано поему «Сон», яку незабаром, у 1865 р., заходами К. Климковича вперше було видано друком у Львові. Ця декламація потужно резонувала із громадським невдоволенням російськими цензурними обмеженнями української літератури (т. зв. Валуєвським циркуляром).

У першій половині 1860-х років напівпублічні, або й таємні «Шевченківські вечерниці» народовецькі гімназійні громади влаштовували і в інших містах Галичини: Перемишлі, Тернополі, Станіславові, Самборі та ін. Щоб купувати дорогі і часто недоступні учням видання, зокрема й твори Т. Шевченка та народовецькі часописи, в яких вони публікувалися, громадівці засновували громадську касу, збирали членські внески, а отримані зі Львова чи куплені книги зберігали у громадській бібліотеці. Отримані зі Львова твори Т. Шевченка (видані або ж переписані) часто читалися вголос для товаришів. Коло шанувальників шевченківської поезії таким чином складалося як з із зацікавлених читачів, так і з слухачів. Як згадував член станіславівської громади Остап Терлецький, єдиний примірник «Гайдамаків», надісланий зі Львова, «…за пару день майже на шматки рознесли. Всім годі було дати нараз прочитати і за властителем тягнув ся все по школі цілий рій хлопців, яким він на голос мусів читати цілу поему, поки не охрип. Потому виривав йому другий книжчину з рук і на коридорі в гімназії, або на вулиці, або де-будь зачинав читати далі…» Характеризуючи вплив Шевченкової творчості, дослідник народовецького руху В. Петрикевич зауважив, що поезії Т. Шевченка, переписані та завчені напам’ять молодими народовцями, принесли цілий ряд нових понять і термінів: «переписка громадян [членів народовецьких гуртків] переповнена словами і цілими рядками вибраними з Кобзаря, деякі з них приймались як сталі терміни і звороти в студентській мові… Многі ученики учились на память Кобзаря, щоби придбати собі знанє української мови, щоби з него присвоїти собі copiam verborum [багатство слів]… Слова: правда, воля, слово і завіт Тараса найчастійше являють ся в привітах, і ними молодіж найбільше захоплювалась».

У другій половині 1860-х років