Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Слід зауважити, що демонстративне використання історичних костюмів не було нововведенням ХІХ ст. Контроверсії щодо одягу було політично забарвленим питанням ще у XVII–XVIII ст. Історичний шляхетський (жупан або кунтуш) та міщанський (чамара) одяг сприймався як ознака питомих польських цінностей, що асоціювалися зі становими свободами та протиставлялися західним впливам. В ХІХ ст., епоху повстань, історичний «сарматський» костюм набуває ширшого національного значення, особливо під час Листопадового повстання 1830 р. Масове поширення цього костюму як патріотичного символу відбулося під час маніфестацйного руху 1860–1862 рр., який був зумовлений внутрішньою кризою Австрійської імперії і резонував із патріотичним піднесенням в Королівстві Польському. Однією із форм маніфестаційної акції було вбирання національного історичного одягу, зокрема шапок-«конфедераток» («рогатівок»).

Польські політичні демонстрації у Галичині початку 60-х років ХІХ ст., на яких часто використовувалися історичні костюми (чамара і конфедератка стали неначе уніформою польських повстанців, сарматський шляхетський одяг — репрезентативним урочистим строєм), стали для галицько-руських діячів прикладом для наслідування. Процес вибору костюму для національного самовиявлення так описав сучасник тих подій Остап Терлецький: «Очевидно і руська молодіж хотіла убирати ся по-свому, але як? От над чим ломали собі громадяни доволі довго голову. Замість Костюшка або срібного орла польського можна було причепити собі золотого руського льва, але що далі? Конець кінцем увійшло в звичай убирати ся „по-козацьки“, „по-українськи“. З України прийшов до Галичини весь рух літературний, отже з України мусіли прийти і моделї національної одежі. Мережана сорочка, широкі сині шаровари, „українська“ свита звичайно з кутасом і козацька шапка з аксамітним дном і золотим кутасом, шовковий пояс синьо- або червоно-золотий і такий же „жупан“, — такий виробився з часом народний спосіб убираня».

Козацький костюм — так як його уявляли собі народовці, вбирався насамперед для маркування альтернативної до польської — руської ідентичності, а також для підкреслення історичного зв’язку Галичини із Наддніпрянщиною. Особливу нагоду для демонстрації національного одягу надавали т. зв. «руські бали», що від 1862 р. проводилися у Львові та головних містах Галичини. Сама ідея проведення «руського балу» під час польської жалоби кидала виклик концепції національної спільності поляків і українців. Молодь, яка заздалегідь готувалася до українських танців на таких балах, з’являлася на них у козацьких костюмах.

Цікаво, що схоже «костюмне козакофільство» у той же час проявилося і у підросійській Україні. Історик Сергій Єкельчик, який дослідив це явище, підкреслює зв’язок між репресивною царистською політикою та суспільним значенням національного одягу: якщо українцям не було дозволено заснувати національну інституційну інфраструктуру, то маніфестаційне вбирання історичного одягу в громадських місцях було однією із небагатьох можливих форм національної діяльності. Однак у галицькому випадку впровадження конституційного устрою та заснування національних інституцій у 1860-х рр. не зменшили політичну роль одягу в громадському просторі, навпаки, посилили її. С. Єкельчик також дослідив, як український національний костюм на Наддніпрянщині символічно поєднував історичні козацькі та соціальні селянські елементи. Галицькі народовецькі діячі також вбирали елементи народного одягу, однак робили це радше з метою підкреслити єдність Галичини та Наддніпрянщини. Усе-таки народовці в Галичині більшої ваги надавали саме козацькому одягу, щоб протиставити його «сарматському» вбранню польської шляхти.

Уже наприкінці 1860-х років козакофільство помітно втратило популярність серед народовців у зв’язку із поширенням критичних позитивістських підходів, народницьких засад, концепцій «органічної праці». Нова хвиля популярності козакофільства піднялася уже на зламі ХІХ — ХХ століть, у зв’язку із зародженням українського січового руху. На той час козацьке минуле стало уже масово сприйматися як національна традиція українців Галичини.

Остап Середа

© О. Середа, 2016

Доба національно-культурного піднесення у 40-х роках ХІХ ст., що сколихнула всі народи Австрійської держави, мобілізувала й галицьких українців до активізації політичного і громадського життя.

У час революційних подій 1848–1849 рр. галицькі українці заснували свій перший політичний орган — Головну руську раду, що оголосила про необхідність поділу Галичини за етнічним принципом на Східну та Західну, виступила з вимогами демократичних прав і свобод та ін. Виразниками національних інтересів стали духовенство й незначна частина світської інтелігенції, серед яких були чиновники, підприємці та відомі діячі науки, літератури й культури. Очолив Головну руську раду єпископ Григорій Яхимович, його заступником став крилошанин Михайло Куземський. До Ради також увійшли Іван Борисикевич, письменник, Михайло Малиновський, Теодор Леонтович, історик Денис Зубрицький, промисловець І. Товарницький та ін. (третину складу цього політичного органу становили члени Ставропігійського інституту).

Світоглядні позиції цих діячів (в українській історіографії часто фігурують як «старорусини» або «святоюрці») детермінувалися орієнтацією на Австрійську імперію, яка мислилася ними як природний захисник галицького українства, вірністю Греко-католицькій церкві та антипольськістю.

Галицькі українці у своїй діяльності наслідували процеси, що відбувалися в усіх слов’янських народів Австрійської держави в період національного піднесення. Так, 1848 р. ГРР ухвалила рішення про заснування культурно-просвітнього товариства «Галицько-руська матиця» (за зразком інших слов’янських матиць), а наступного року було ініційовано створення товариства «Народний дім» (уконституйоване 1872 р.) та спорудження греко-католицького храму (Преображення Господнього). Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народний дім», Товариство ім. М. Качковського (1874 р.) згодом стали інструментарієм для реалізації партійних завдань русофілів. Статутні положення цих русофільських інституцій забезпечували надійність їхнього фінансового становища (наприклад: у разі ліквідації «Народного дому», його майно переходило до Ставропігії, а з припиненням діяльності «Галицько-руської матиці» її власність ділили між собою Ставропігійський інститут і «Народний дім»). Важливою ознакою русофільського руху було одночасне членство його представників у кількох політичних партіях і культурно-просвітніх товариствах цього спрямування. У біографіях більшості русофілів зазначалося: «состоял членом всех центральних русских обществ» (мовилося про Ставропігійський інститут,