Читати книгу - "«Аляска»"

— Увесь час тримайся правої стіни, ліворуч — іде відгалуження, тому випадково не пірни туди.

— Там теж сходи? — перепитав Антон, лупцюючи себе по плечах.

— Так, не помилишся. Тепер камера: вона має бути в урні, одразу біля дверей підвалу — вони завжди відчинені. Кабінет Павловича за їдальнею — знаєш. Пристрій замаскуй нагорі, придивися, де краще, щоб Павлович не помітив. Увімкни й залиш, вона вийде з сонного режиму, зафіксувавши в полі зору перший рух.

Тривалий монолог виснажив Бемоля, і він перевів дух. У тиші, що запала, комашине дзижчання звучало грізніше. Сотні пар крилець ритмічно працювали, що не давало «гостям» спокою. Найбільше вони дошкуляли Антонові, тож, повторивши подумки Бемолеві настанови, він поспішив у воду.

— Світи в цю точку, доки я не повернуся. У разі чого матиму орієнтир, — пояснив свою ідею Антон.

Промінь ліхтаря ковзнув надщербленим краєм бетонної підлоги й зупинився біля берега, де Антон спускався у воду. Його ноги торкнулися дна, вода сягала грудей, щипаючи прохолодою. Нічна пора й кам’яні мури підземелля посилювали відчуття холоду, яке змусило професійного рятівника негайно почати операцію. Він кивнув Бемолю і, набравши повні груди повітря, пірнув у рідку пітьму.

Лінія долі вкотре вела чоловіка під воду. Обов’язок рятувати людей вимагав регулярних занурень, але жодного разу не доводилося вирушати на пошуки невідь-куди. Дезорієнтація й далі переслідувала Антона не тільки в особистих проблемах, а й навіть у справі його честі.

Він проплив крізь отвір дверей, по вінця залитий водою, і поволі просувався далі, дотримуючись правої сторони. Професійні навички давали почуття впевненості перед відстанню, яку мав долати з заплющеними очима. Ноги обережно молотили воду, наближаючи Антона до фінішної прямої. Нарешті руки вперлися в ще одне проймище, відштовхнулися від стінки, і плавець з’явився над водою. Бемоль не обдурив: відрізок виявився під силу тренованому організму і, здається, привів Антона куди слід.

Клацаючи зубами через лютий холод, Антон мерщій узявся махати руками-ногами, розганяючи по тілу застиглу кров. Трохи обсохнувши, хлопець одягнувся та крадькома рушив бетонними східцями до дверей, які накреслило в темноті, наче лезом, коридорне світло.

З кожною сходинкою серце Антона калатало дедалі гучніше. Маховик серцебиття розкручувала небезпека, що причаїлася за дверима попереду. Там, у довгих і звивистих коридорах головного корпусу лікарні, блукали санітари, медсестри та звичайні пацієнти. Усій цій братії бажано не навертатися на очі, а надто — медперсоналу. Антон не мав жодних сумнівів щодо успіху майбутньої операції; після її завершення він із чистою совістю випурхне зі шпиталю. Галюцинації не повторилися в лікарні жодного разу! Попри пережиті знущання, Павлович, свідомо чи ні, доклав зусиль до Антонового одужання, і тепер спокійно можна повертатися в минуле життя. Щоправда, там чекають негаразди. Тривалу відсутність на роботі пояснила б медична довідка, видана Павловичем, але ж самовільна втеча позбавить цього привілею. Утім, проблеми на роботі здавалися мильною бульбашкою супроти родинної драми й тяжкої трагедії, що виникла потім. Ці обставини й досі гнітили Антона, і лише завдяки лікуванню вдалося приборкати скалічену психіку й загнати Привида у закапелки свідомості.

А що, як раптом він воскресне з нетрів пам’яті? Розіб’є ту могильну плиту, під якою його поховали ескулапи?! Цього Антон боявся найдужче. Проте вовків боятись — у ліс не ходити!

Нарешті пацієнт підкрався до дверей і притулився до них вухом. Тиша сповивала коридор густим туманом. Антон нашорошився. Довелося чекати понад хвилину, перед тим як штовхнути двері. Вони піддалися натискові, і тоненький скрип одвірків на весь коридор сповістив про порушення кимось нічного спокою. У головному корпусі правила щодо пересування пацієнтів були дещо м’якшими, тож напружені очі Антона, що пильно вдивлялися в кінець проходу, не виявили жодної людини, яку б збентежило тихе рипіння старих дверцят.

Пацієнт вийшов із підвалу й заходився порпатись у смітнику. Серед обгорткових папірців від цукерок лежала невеличка камера, вічко якої нагадувало ґудзик на облозі сорочки. Антон підчепив пристрій двома пальцями й вийняв його з кошика — залишалася найскладніша частина операції.

Безгомінь висіла над холом. Відсутність звуків насторожила Антона, і, перед тим як устромити ключа в замок кабінету головного лікаря, він ще раз уважно прислухався до коридорного штилю. Тепер можна. Ключ, зроблений зі зліпку, досить легко й акуратно увійшов в осердя замка. Антон рефлекторно закусив губу, повертаючи замок відмичкою. Механізм рипнув — і з другого оберту подався під натиском плеча непроханого гостя. Водолаз прослизнув усередину, обережно причинивши за собою двері, — залишилося небагато.

Кілька секунд збентежений хлопець стояв на місці, даючи очам можливість звикнути до тьмяного освітлення, яке вкупі з сяйвом місяця й світлом ліхтаря загравало з темрявою приміщення. Їхня гра була нерівна. Світилам бракувало потужності, щоб сягнути дальніх стін кабінету — там завзято оборонялася пітьма. Проте в кабінетних сутінках Антон розгледів знайомий стілець, за ним стіл та сейф, а згодом і шафу, де він збирався приховати камеру.

Зорієнтувавшись у просторі, Антон підійшов до шафи і, використовуючи стілець мов драбину, піднявся нагору. Чоловік провів пальцем поверхнею шафи і, зібравши шар пилу, задоволено поклав туди камеру. За лічені секунди пристрій замаскувався між стосами старих газет. Кута об’єктива мало вистачити, щоб охопити весь периметр кабінету. Справу зроблено! Антон зіскочив зі стільця одночасно з громом, що котився коридором лікарні. На якусь мить хлопцеві здалося, що то його ноги спричинили такий гуркіт, але віддалений голос медсестри, що наказував комусь лягти в ліжко, заспокоїв Водолаза. Антон перевів дух. Серцю, що калатало в грудній клітці, потрібен перепочинок… Хлопець сів на крісло. У коридорі теж угамувалися. Протягом певного часу з палат долинали фрази й короткі вигуки пацієнтів, але й вони вщухли ще