Читати книгу - "1918. Місто надій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Цього дня, ближче до обіду, з півдня почулося кінське хрипіння, характерне фиркання й легкий, приглушений снігом тупіт. Спочатку шум пом’якшувався степним простором, де звуки розлітались і затихали, не діставшись до горизонту. Але коли стукіт копит і сипіння коней сягнули низини, де стояло село, тоді окрики вершників стало чутно і в хатах. Ще кілька хвилин, і різкі чоловічі голоси вкрили невеликі пагорби, що тягнулися біля краю села, й донеслися до Архипової хати. Він у цей час був у повітці, тому відразу вискочив на подвір’я, витираючи руки жмутком сіна. Голоси було чутно все чіткіше, поки звук нарешті не матеріалізувався, ніби за велінням невідомого ритуалу, і не витворив із нічого десяток верхівців із довгими чорними бородами й темними очима.
Архип притулив долоню до лоба, намагаючись прикритися від яскравих сонячних променів і роздивитися незнайомців. Але довго йому вглядатися не довелось – прибульці галасливою юрмою заскочили на подвір’я, і троє спішилися, поправили волохаті смушкові папахи.
– Слющяй, іді сюда, – проскрипів один із них, ретельно підбираючи слова.
Вони навмисне очікували, хоча їм досить було зробити якісь чотири кроки, щоб підійти до селянина, але кавказці розуміли, що послух починається з поваги, і тому не поспішали. Архип завмер: менше за все він хотів бачити чеченців у себе на подвір’ї. Люди подейкують, що вже не раз банди, які відкололися від Дикої дивізії, шастали по селах, шукаючи, чим би поживитися, грабували й убивали селян. Ця чутка, наснажена соком багатьох свідчень, ущільнена м’якушем випадкових розповідей, розбавлена водою брехні, сколихнула в душі селянина кислу суміш – передчуття непростих хвилин спілкування з кавказькими вершниками. Архип повільно підійшов.
– Што ти такой вялий? Ні кюшал, а? – озвався один із чеченців, високий і худий, як жердина. Його пишні вуса розсунулись у злорадній посмішці.
– Кюшал, только вот, – Архип чомусь автоматично повторив акцент прибульців.
– А? Што ти? Ах ти сучий потрох! – довготелесий раптом розізлився, почувши, що його передражнюють, і нагайкою злегка вдарив Архипа.
Нагайка ковзнула по рукаві, й удар виявився не таким болючим, але чоловік не знав, що йому тепер говорити.
– Ти, мюжик. Так? Живьош тут? Так? Коні єсть? Так? – не то ставив питання, не то відповідав чеченець.
– Та які коні? Одне ось – доходяга, тільки й того, – спробував викрутитись Архип.
– Дахадяга, эта значит даход пріносіт? – посміхнувся чеченець і подивився на своїх товаришів, котрі скалили зуби.
– Який там… Га? Що? – перепитав Архип, який не відразу зрозумів, про що йде мова.
Високий оглянувся, пройшовся до повітки.
– Всякий мусар… Тьфу, давай, мюжик, паказивай, где єда!
– Яка «єда»? Немає… Звідки? Я сам… Батько каліка…
Високий похитав головою і з осудом зацокав язиком. А тоді глибоко видихнув.
– Вот ти! Ти скажі, ти ведь мужщіна? Джігіт? Разве ви, мужщіни, плачітє?
– Плачі… Ні… Хто плаче?…
Кавказець знову зацокав, хитаючи головою.
– Горє мнє… Маі глаза відят ета… Горє…
Архип не міг зрозуміти, що відбувається. У голові все перемішалось, руки затрусились, думки застрибали. Він хотів кинутись до тину, перескочити його й утекти світ за очі від власного безсилля та відчаю.
Чеченець підняв голову й знову зітхнув.
– Нєсі єди. Нєсі пітьйо. Или атдавай каня. І скажі, што я ні добрий, да?!
– Я… Але…
Тут Архип затнувся. Якоюсь тонкою внутрішньою струною у свідомості зародився сигнал небезпеки, і все тіло його задрижало, ніби справдешня струна.
– Так. Зараз, – вичавив він із себе.
Потім розвернувся й пішов до хати. Заскочив у світлицю, підбіг до скрині. Батько, побачивши сина, спробував трохи підвестися.
– Що там, синку? Хто на подвір’ї?
– Ет, батьку… Краще тобі й не знати!
– Чи бурмоче хто? Не розберу. Хто там?
– Кавказці з Дикої. Уже вкотре! Господи, Твоя воля…
– Які кавказці?
Старий запнувся, намагаючись усвідомити, що ж насправді відбувається. Тим часом Архип набирав в’яленого м’яса, сухарів, цибулі та іншої їжі, складав у широку стару материну хустку, щоб загорнути й віддати злобним прибульцям.
– За все… Заплатити ціну… Ох ти, біс його бери… Нехай так… – бурмотав він, скидаючи харчі.
– Та що ти надумав… І так їсти нічого… Голодом батька вирішив морити?! – геть розійшовся старий.
– Тобі, батьку, краще б помовчати. Он, бачиш, у бурках чекають… Не помремо! Переб’ємося! – Архип підвищив голос на батька, який раптом розхвилювався й поводився не так, як зазвичай.
– Мовчи! Щеня! Мовчи! Батькові будеш перечити?! Та як ти смієш… – старий загаласував так, що його голос піднявся до найвищої ноти, а потім стрімко знизився до басу. Зрештою він захрипів як тоді, коли сіроманці обступили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.