Читати книгу - "Спокутий гріх"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось, — тицьнула пальцем. — Тримає мене на руках. А поряд — мама і бабуся з дідусем. Ми тоді якраз гостювали у Полтаві.
— Скільки тобі тут? — насупила брови дівчина.
— Не більше двох років, — уточнила молода тепер уже Батуріна. — Ми були такими щасливими, — сумно промовила.
— Ти зовсім не спілкуєшся з татом? — співчутливо запитала.
— Зовсім, — зітхнула Емілія. — Навіть не знаю, чи живий.
— Уявити не можу, — здивовано відповіла Діана. — Навіть у страшному сні не припускаю, що може настати день, коли батька не буде поруч. Пам’ятаю, коли він остаточно пішов з дому. Навіть речей не взяв. Тільки портмоне й ключі від автомобіля. Мені було так боляче. Здавалось, саме Небо впало на голову. Та коли зрозуміла, що він поруч, лише поклич — полегшало. Його одяг мама не чіпала. За що їй окреме спасибі. Це роками створювало ілюзію присутності тата.
Емілія не відривала сумного погляду від фотографії.
— Як дивно, — тихо прошепотіла. — Ми були такими рідними, близькими. А зараз… Я зовсім одна… — стисла губи, що помітно затремтіли. — Зовсім нікого немає, — обережно погладила знімок. — Ні бабусі, ні дідуся, ні мами, ні тата, ні дітей… Іншої рідні не знаю. Зовсім нікого… — витерла вологі очі.
— Елічко, ти чого? — співчутливо обняла її розчулена Діана. — Ми — твоя сім’я: тато, я і… малюк — обережно поклала руку на живіт. Хіба ми не рідні?
— Рідні, — у відповідь обняла Діану Емілія. — Звичайно, рідні, — шморгаючи носом, мовила. — Я про інше. Відчуваю себе великим красивим деревом з розлогими вітами, але… — на мить задумалася, — без коріння, — важко додала. — Розумієш? — жалісно глянула прямо в очі дівчині.
Діана заціпеніла.
На мить уявила, що навіки попрощалася з татом, мамою, бабусею, дідусем, тітками й дядьками… Чи замінив би їх усіх Максим? Діти? Його рідня? Це страшно… Твоя кров, люди, які дали життя — це окрема комірочка в душі, фундамент, на якому міцно стоїш у житті. Його не замінить ніхто… Як би не любив, скільки би не дав…
— Дивно, — раптом повільно піднялася Діана й узяла з коробки товстий жовтий конверт. На ньому була прикріплена біла наклейка з адресою й іменем Емілії. — Тато жах, як не любить писати листи. З роду-віку не бачила, щоб він з кимось листувався.
— Ти про що? — не зрозуміла Емма.
— То написано його рукою, — показала на конверт. — Я цей почерк добре знаю. І точно для тебе.
— Справді, — здивувалася Емма. — Рука Тимура. Але… — покрутила у руках незнайомого листа. — Навіть не уявляю, що це. Я особисто пакувала ці коробки. Нічого подібного туди не клала й не бачила.
— Тоді розкрий, — усміхнулася в передчутті якоїсь романтики.
Еля обережно розрізала конверт. Витягла кілька дрібно списаних листочків.
— О-о, Боже, скільки тут писанини, — аж за голову взялася Діана.
— Але писав уже не він, — помітила Емілія.
— Справді, не тато, — підтвердила дівчина. — Послухай, — раптом запропонувала. — Ти тут читай, а я збігаю у супермаркет, що поряд. Куплю нам чогось смачненького, бо підозрюю, що малюк зголоднів. Правда, братику? — глянула на живіт.
Емілія мовчала, тривожно перебираючи листки. Від них віяло чимось важким, загадковим, містичним…
* * *«Своєї мами зовсім не пам’ятаю: ні обличчя, ні дотику рук, ні голосу… — пробігла очима перші рядки Емілія, коли Діана пішла. — Тато казав, що вона померла після народження п’ятої дитини, залишивши по собі четверо сиріт: наймолодша Марійка — це я; Калина, Гафія та Мелана — мої старші сестри.
Одну-єдину зустріч з ними бережу в пам’яті досі. Мені шостий рік минав. Зранку прокинулася від страшного крику, що, здавалося, розносився на все село. Я заспана й боса вийшла на ґанок. Мачуха Катерина аж позеленіла від люті. Верещала й махала здоровенною палицею, наздоганяючи трьох дівчаток, що неслися вниз горою, аби не попастися під гарячу руку розлюченому монстрові. Розуміючи, що не наздожене, сплюнула й повернулася до хижі.
«Чортенята бісові! — лаялася, відкидаючи палицю. — Чого надумали! Додому вони приїхали! На канікули! Немає у вас дому! Туди, до матері своєї йдіть, що вас наплодила. Там і ночуйте, обірванці нещасні. Мені своїх тут нічим годувати. Слава Богу хоч Михайлові Бог розум дав, шо спровадив їх в інтернат після смерті Ганни. Бо шо би-м із ними всіма тут робила? Доста одного лишнього рота», — гнівно зиркнула на мене. Бо я ж донька Ганни, покійної дружини її чоловіка.
Мені ж кривого слова не сміла казати. Батько суворий був. За один неправильний подих у мій бік знав так її відлупцювати, що тиждень шкутильгаючи ходила.
Калина прийшла у наш дім всього через сорок днів після смерті мами. Дівкою ще була. Заради неї батько вигнав до інтернату моїх сестер. Ніколи не навідував і додому не пускав. Чому залишив мене — досі не збагну. Напевно, дуже йому покійну Ганну нагадувала. Вечорами брав до себе на коліна й довго задивлявся в очі, наче звідти за ним власна совість спостерігала. А потім пригортав до грудей, як найдорожчий скарб, і цілував мою голівку. Інколи, здавалося, що він ось-ось заплаче. Це неможливо було пояснити, але біля мене його сталево-холодне серце теплішало».
Емілія відірвалася від читанини.
Задумалася.
Ніяк не могла збагнути: хто, і головне — кому — писав цього великого і дивного листа. Передивилася папірці. Якась Марія…
Але цікава житейська історія захоплювала. Хотілося дізнатися, чим усе скінчиться. Сироти повернуться додому? Заживуть знову дружньою родиною?
«Нова жінка народила батькові трьох синів, — глибоко зітхнувши, продовжила читати. — Тішилася, бо ж мама одних лише доньок приводила на світ. Але щасливою я б її не назвала. «На чужому горі щастя не побудуєш» — це точно про неї. Тяжку руку чоловіка відчувала на собі постійно. Та й братів моїх тато особливо не жалував. Хлопців тримав у суворій муштрі з самого раннього дитинства. Інколи Катерина не витримувала, коли чула розпачливі крики трирічного малюка, якого ременем виховував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокутий гріх», після закриття браузера.