Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Вірите в душу? В дýхів? У примар?

— Я зрозумів, до чого ви ведете. Ольга Володимирівна й мені розповідала про дівчину із дзеркала й про розмови з унітазу.

— А ви чогось подібного не спостерігали?

— Боюся, що зазвичай кожен бачить саме те, чого прагне й готовий побачити.

— Ви вважаєте, що їм усе це просто привиділося?

Буруковський виразно підняв брови:

— А ви вважаєте, що за цією стіною ховаються потойбічні дýхи? І зараз підслуховують нас?

Кінчев проігнорував це питання. І дивився прямо в очі. Дизайнер теж став серйознішим:

— Хм, англійці кажуть, що примару вдвох не побачиш.

— Як?

— Ну, всі ці видіння — винятково для самотнього спостерігача. А виходить, і перевірити — неможливо.

— Тоді давайте перевіримо те, що можна. Сьогоднішній день із самого ранку. На предмет алібі. Чим ви займалися, Валентине Леонідовичу?

Буруковський зітхнув:

— Прокинувся пізно. Снідав.

— Де? З ким?

— У їдальні. З Ольгою Володимирівною й баронесою Олександрою.

— А Ярижський?

— Він виїхав ще ввечері.

— Куди?

— Начебто у Київ. Термінова справа.

— Далі.

— Потім був у парку, оглядав місцевість. Розмовляв із садівником. Відпочивав. Обідав.

— З ким?

— З Ольгою Володимирівною. Сеньйорі Олександрі нездужалося. Потім думав. У себе в кімнаті, я зупинився тут, у маленькій спальні. Провідав баронесу, поговорив з Ольгою Володимирівною. Саме тут з'явився охоронець і повідомив, що знайшли труп. Потім прибули ви.

— Так. Де ви розмовляли з баронесою?

— У неї в кімнаті. Сподіваюся, це не кримінал?

— Про що говорили? Якщо не секрет, звичайно.

Дизайнер відкинувся на спинку крісла й сплів пальці на животі. Оглянув кінозал. Зітхнув.

— Ми говорили про архітектуру. Цей будинок нікого не залишає байдужим.

— Баронеса справді розбирається в архітектурі?

Буруковський невиразно розвів руками:

— Не знаю, що й сказати. Говорив більше я, вона цікавилася.

— А чим особливо?

— Ну… Красою взагалі. Як і всяка жінка.

— А с Ольгою Володимирівною де розмовляли?

— Вона прийшла в кімнату до Олександри. Поговорили там, потім посиділи в малому залі. Потім вона знову показувала мені неякісний паркет. У великому залі. Потім ми спустилися вниз. І там зустріли охоронця.

— Убитого Миколу Гапченка бачили?

— Так, зранку. З вікна. Він парк обходив. Як звичайно. Мені здався навіть веселим.

— Ви добре знаєте охоронців?

— Зовсім не знаю. Бачу їх тут весь час, але ми не спілкуємося. Майже.

— Майже? А коли і як спілкувалися?

— Віталися. І все. Вони допомагали матеріали розвантажувати, меблі. Молодих кличуть Дмитро та Микола. Командир їхній — Ігор Федорович. І ще Антон раніше був. Але я його щось давно не бачу.

— Виходить, свою причетність до смерті Миколи Гапченка ви заперечуєте?

— Помилуйте! Навіщо мені його вбивати?!

— З ревнощів, наприклад.

— До кого б це я його ревнував? До Аліни? Так це ж смішно! Просто смішно! — Буруковський, кажучи це, зовсім не сміявся, навпаки, не приховував незадоволення й роздратування.

— Там, де відбуваються одне за одним убивства, вже не до сміху. Як ви ставилися до Аліни Зачепи?

— Ніяк. Що в мене з нею могло бути спільного?

— Вона — дівчина молода, симпатична, а ви — неодружений чоловік, теж ще не старий.

— Знаєте, у мене вдома є… хм, подруга. Незрівнянно привабливіша за покійну Алину.

— А вона вами цікавилася?

Архітектор енергійно почухав вухо.

— Аліна? Вона багатьма цікавилася.

— Як саме?

— Підходила, щось питала. Любила поспілкуватися, пококетувати.

— А ви?

— Якщо час був, розмовляв. Але не дуже часто. І в неї, і в мене роботи вистачало.

— А з охоронцями вона в яких відносинах була?

— У непоганих. Теж спілкувалися. Бачив, як вони обідали іноді разом. І з будівельниками теж.

— А ви з ними обідали?

— Ні, з хазяями.

— Виходить, останнім часом такий розпорядок був: ви обідаєте з хазяями, у їдальні, а всі інші — як?

— Наскільки я зауважував, в основному, на кухні.

— А Щукіна? Де вона обідає?

— На кухні, зрозуміло.

У двері постукали.

— Заходьте! — відгукнувся Кінчев.

Увійшов підтягнутий Міша Шерман з текою в руці й молодцювато доклав:

— Економку допитав. Ось протокол. Які будуть розпорядження?

— Присядь.

Кінчев швидко пробіг очами протокол допиту Наді Щукіної. Знову, як і минулого разу, вона не помітила нічого підозрілого. Не бачила, щоб Гапченко входив у будинок після обіду.

— Михайле, зроби добру справу, розпитай ще от цього товариша. І протокол склади. У тебе це непогано виходить. А я піду з жінками поговорю.

— Буде зроблено, — Шерман дістав з теки кілька чистих аркушів тонкого сіруватого паперу й не дуже зручно примостився біля журнального столика:

— Отже, ваше прізвище, ім'я, по батькові…

— Дозвольте представитися: Кінчев, Віктор Артурович, слідчий районної прокуратури.

Чарівна баронеса здригнулася.

Правильні риси особи, тонкі чорні брови, густі вії. Шовковисті каштанові пасма схоплені білою перламутровою заколкою. Чорний брючний костюм і ниточка перлів на шиї. Милуючись нею, слідчий сказав перепрошуючим тоном:

— Мені неприємно турбувати вас, але обставини, самі розумієте… Тільки кілька питань.

— Так, звичайно, я відповім на ваші питання, — вона вказала на м'який стілець поруч із