Читати книгу - "Тінь перемоги"

Перший етап - вторгнення німецьких військ на територію СРСР і прикордонні битви.

Другий етап - наступ німецьких військ до лінії Мінськ-Київ.

Третій етап - завершення війни і розгром останніх резервів Червоної Армії, якщо такі виявляться на схід від лінії Мінськ-Київ.

Після кожного етапу гри слідував розбір. Загальний розбір усіх етапів гри завершився 13 грудня 1940 року. Через 19 днів почалися стратегічні ігри в Москві, друга з яких, як ми тепер знаємо, була успішно завершена 11 січня 1941 року.

Історію пише переможець. Архіви Вермахту були захоплені Червоною Армією, і наші історики продемонстрували всьому світу агресивну сутність німецького імперіалізму: ось які в них були задуми! А наші архіви були міцно замкнені. Це давало можливість пропагандистам і агітаторам говорити, що радянські генерали, адмірали, маршали і сам товариш Сталін страждали важкою хронічною миролюбністю. Цей стан «Військово-історичний журнал» (1990 № 1 стор. 58) описував так: «Радянський Союз - мирний, ще не прокинувся від свого пацифізму, незважаючи на щойно закінчену війну з Фінляндією».

Миролюбність і пацифізм товариша Сталіна та інших товаришів викликають жаль і співчуття, але при уважному розгляді будь-який читач міг виявити в оповіданнях вчених товаришів і великих героїв майже непримітні шорсткості і нестикування. Ось вони-то і вказували на те, що не все було так, як нам сьогодні розповідають. Приклад. Виходить офіційна праця «Історія радянської військової думки». Вона підготовлена Академією Наук СРСР та Інститутом військової історії Міністерства оборони СРСР. Опублікована видавництвом «Наука» в 1980 році. У цій праці (стор. 142) повідомляється: «На початку 1941 року були проведені дві оперативно-стратегічні гри на картах (з 2 по 6 січня і з 8 по 11 січня). Розігрувався початковий період війни: варіант нападу "західних" і оборона "східних".

Починаючи з середини 50-х років, звучали безліч заяв про те, що в січні 1941 року «східні» відпрацьовували питання відбиття агресії «західних». Розповідям про нашу природжену миролюбність ми звикли вірити на слово. Але слід звернути увагу на зовсім непримітну дрібничку. У всіх офіційних дослідженнях мова йде про дві гри, а в мемуарах Жукова повідомляється, що була всього тільки одна гра. Наші офіційні історики повинні були вказати Жукову на неточність або шукати помилку у своїх дослідженнях. Але вони цього чомусь не робили. Ось академік Анфілов повідомляє, що нібито мав кілька тривалих розмов із Жуковом, і що нібито Жуков йому повідомив безліч цікавих речей про передвоєнний період і про початок війни. Припустимо. Сам Анфілов пише про дві оперативно-стратегічні гри. (Бессмертный подвиг. Москва. Вроениздат. 1971 стр. 137.) Різниця в часі між виходом книжки Жукова і книжки Анфілова - два роки. Виходить, що майже одночасно маршал і академік повідомили світу різні версії подій. За Анфілова - дві гри, за Жуковом - одна. Тут же маршал і академік зустрічаються, разом п'ють чай і розмовляють про високі матерії. От би академіку Анфілову і скористатися моментом: Георгіє Костянтиновичу, за моїми відомостями було дві гри, а ви пишете про одну. Хто з нас не правий? Давайте розберемося!

Та й Жукову не завадило зробити зустрічний крок. Становище зобов'язувало. Він - найбільший полководець ХХ століття, перед ним академік Анфілов - найбільший експерт у питаннях початкового періоду війни. Жукову слід було просто заради інтересу прочитати книжки Анфілова, а, прочитавши, слід було висловити подив: я пам'ятаю тільки одну гру, а ви, шановний, пишете про дві. Один з нас помиляється. Давайте разом шукати істину.

Але істину не шукали. Ні разом, ні окремо. Нестикувань у своїх безсмертних творах вони не помічали, й усунути їх не поспішали.

Та чому ж?

Тому, що розбіжності були тільки в дрібницях, а в головному обидва брехали про оборонну спрямованість гри (або двох ігор). І ні тому, ні іншому, ні цілій ватазі номенклатурних брехунів не було резону вникати в деталі і ворушити подробиці.

І ось пройшли роки й випливли подробиці тих ігор, і обидва, найбільший полководець і видатний дослідник початкового періоду, виявилися в числі, м'яко кажучи, джерел неправдивої інформації.

Але архівним документам, при всій їх пробивний силі, не проламати усталених оцінок і думок. Через сім років після того, як матеріали стратегічних ігор були розсекречені, виступає мій давній опонент, заступник головного редактора «Красной Звезды» полковник Мороз Віталій Іванович. Він звично соромить мене і розповідає здивованим читачам, що в Генеральному штабі РСЧА треба було б на всякий випадок проводити ігри з наступальною спрямованістю, але їх не проводили. Замість цього на стратегічних іграх відпрацьовувалися тільки варіанти відбиття агресії. («Красная Звезда» 13 січня 2000) Таке простимо було писати, коли архіви були недоступні. Але відомості про стратегічні ігри давно з розряду таємних випали, ми давно знаємо, що про оборону на тих іграх ніхто навіть і не заїкався. Відпрацьовувалися тільки питання розтрощення Європи і встановлення кривавої комуністичної диктатури на всьому континенті. Але в «Красной Звезде» про це не знають. І ніхто з читачів «Красной Звезды» не обурюється необізнаністю центрального органу Міністерства оборони Росії.

Прочитавши заяви полковника Мороза, я кинувся писати йому листа. Я хотів пояснити заступнику головного редактора, що він займається промиванням мізків своїх читачів, та й сам є жертвою такого промивання. А потім зрозумів, що тут мало місце не довголітнє промивання мізків, а саме зворотний процес.

Віталій Іванович, спеціально для вас розповідаю про другу стратегічну гру, а ви самі судіть, в які ігри грали наші полководці в січні 1941 року.

З двох ігор перша була вирішальною. «Розбір першої з них здійснено на рівні вищого політичного керівництва країни». (Генерал-майор В. Золотарьов. «Красная Звезда» 27 грудня 1990)

«Вище політичне керівництво країни» - це Сталін. Він уважно стежив за ходом першої гри і переконався в тому, що в Східній Прусії може загрузнути. Тому відразу після першої гри Сталін зробив свій вибір: удар в Європу наносимо не північніше Полісся, а південніше, тобто не з Білорусії та