Читати книгу - "Небесна стріла"

— Я гадав, що ви вже поїхали, — доволі гостро сказав отець Бравн. — Поїзд відправився дві години тому.

— Як бачите, не поїхав, — відповів Бун.

— То навіщо ви повернулися? — строго допитувався священик.

— У цьому сільському раю журналістові не варто поспішати. Тут події розгортаються так стрімко, що їх не варто нехтувати лише задля того, щоб повертатися у таке нудне місце, як Лондон. Окрім цього, я й так уже вляпався у цю історію. Я маю на увазі иншу історію. Це я перший знайшов труп, чи, у кожному разі, одяг. Хіба через це я не потрапив під підозру? До речі, може мені одягнутися у все це? Хіба я не був би схожий на красивого пастора?

І худющий та довгоносий шарлатан просто посеред вулиці витягнув уперед руки, ніби когось благословляючи, і, як це роблять у пародійних виставах, промовив:

— О, мої дорогі брати та сестри, я хотів би всіх вас обійняти!

— Це ви про що? — вигукнув отець Бравн, нетерпляче стукаючи по бруківці своєю короткою парасолькою.

— А про це ви можете довідатися у своїх милих друзів у готелі, — презирливо відповів Бун. — Цей Тарент підозрює мене лише тому, що я знайшов одяг. Хоча, якби він прийшов туди на хвилину раніше, то сам би все знайшов. Та в цій історії є принаймні кілька загадок. Ось наприклад, коротун з вусами. Мені здається, він не такий і простачок, яким хоче видаватися. Або, скажімо, ви. Чому вам не взяти і не вбити бідолаху?

Отця Бравна таке зауваження зовсім не роздратувало, лише збентежило.

— Ви хочете сказати, — наївно запитав він, — що я намагався вбити професора Смейла?

— Та ні, ну що ви, — відповів Бун, добродушно махнувши рукою. — Для вас зарезервовано чимало небіжчиків. Лише вибирайте. Чому відразу Смейл? Хіба ви не знаєте, що дехто познайомився зі смертю набагато ближче, аніж професор Смейл? Не бачу перешкод, чому б вам спідтишка не покінчити з ним? Конфесійні суперечки — прикра властивість християнства… Гадаю, вам завжди хотілося отримати англіканські парафії.

— Я піду до готелю, — спокійно промовив священик. — Здається, ви сказали, що мої знайомі знають, що ви маєте на увазі. Сподіваюся, вони зуміють мені це пояснити.

І справді, приголомшлива новина про нове лихо розвіяла подив отця Бравна. Щойно він увійшов до готелю і поглянув на бліді обличчя своїх знайомих, то відразу зрозумів, що вони вражені чимось, що трапилося вже після пригоди з професором. Коли священик саме заходив до зали, то почув, як Леонард Сміт сказав:

— І коли все це закінчиться?

— Ніколи, — відповіла леді Діяна, дивлячись на нього скляним поглядом. — Це ніколи не закінчиться, хіба що нам усім прийде кінець. Прокляття зійде на кожного з нас, можливо, не відразу, як і говорив бідолашний парох, та воно наздожене нас, так само, як і його.

— Що тут трапилося? — запитав отець Бравн.

Усі мовчали, аж врешті відізвався Тарент.

— Містер Волтере, місцевий парох, скоїв самогубство, — промовив він якимось порожнім голосом. — Гадаю, це лихо надто вразило його. Поза сумнівом. Ми щойно знайшли його чорний капелюх та рясу на скалі над морем. Виглядає на те, що він кинувся в море. Мені ще у підземеллі здалося, що у нього якийсь безумний вигляд. Нам не варто було залишати його наодинці, та у нас стільки турбот.

— Вам не вдалося б нічого зробити, — промовила леді Діяна. — Хіба ви не розумієте: це доля, і все невблаганно збувається? Професор доторкнувся до хреста і став першим, парох відкрив гробницю і став другим, ми зайшли до каплиці і будемо…

— Досить! — сказав отець Бравн доволі різко, а він це робив надзвичайно рідко. — Припиніть негайно ж!

На його обличчі все ще був вираз глибоких роздумів, а от очі говорили про те, що ніякої таємниці вже немає. Полуда впала, все стало зрозуміло.

— Який я бовдур, — бурмотів він. — Я ж давно повинен був про все здогадатися. Ще коли парох розповідав легенду…

— Ви хочете сказати, — допитувався Тарент, — що нам загрожує загибель від того, що трапилося у тринадцятому столітті?

Отець Бравн заперечливо похитав головою і відповів спокійно й рішуче:

— Я не маю наміру обговорювати те, що трапилося у тринадцятому столітті. Та я переконаний: те, чого не трапилося у тринадцятому столітті і взагалі ніколи не траплялося, вбити не зможе.

— Це щось новеньке, — здивовано сказав Тарент. — Священик сумнівається у надприродному.

— Анітрохи, — спокійно заперечив отець Бравн. — Мої сумніви викликані не надприродними справами, а природними. Знаєте, я повністю погоджуюся з людиною, яка сказала: «Я можу повірити у неможливе, але не в неймовірне».

— Це — те, що ви називаєте парадоксом? — запитав Тарент.

— Це те, що я називаю здоровим глуздом, — відповів священик. — Набагато природніше повірити в те, що є поза можливостями нашого пізнання, аніж в те, що не виходить поза його межі, а лише суперечить йому. Якщо ви скажете мені, що славетного Гладсона у день його смерти переслідувала примара Парцела, то я волів би промовчати, як агностик. Та якщо ви переконуватимете мене у тому, що Гладсон на прийомі у королеви Вікторії не зняв капелюха, поплескав її по спині і запропонував їй сигару, то я рішуче заперечуватиму. Я не скажу, що це неможливо, я скажу, що це неймовірно. Я більше впевнений у тому, що цього не трапилося, аніж у тому, що не було ніякої примари, тому що в цьому випадку порушені закони і звичаї світу, в якому ми живемо. Це ж саме сталося і з легендою про прокляття. Я сумніваюся не у надприродному, а в самій легенді.

Леді Діяна вже дещо заспокоїлася після пророчого трансу Кассандри, і в її очах знову було помітна невтомна цікавість.

— Ви — дуже цікава людина! — вигукнула вона. — Чому ви не вірите в цю легенду?

— Я не вірю в неї тому, що