Читати книгу - "Місто Боуган"

Тому він тихцем винайняв кімнату на Манівцях. Просто щоб подихати містом і подивитися, як воно буде. Кімната була на горищі панельки, метрів, може, зо п’ять завдовжки, три завширшки, дах похилий. Там стояло вузьке ліжко й умивальник, а покручений від вологи старий паркет рипів і виспівував під ногами. Героїчне ліжко — прим’яте кубло безсоння, умивальник — щоб сцяти. З віконця в даху відкривався вид на Манівці: гори і провалля, злидні й розкоші, крива каліграфія боуганського неба, мертві стовпи і мертві дроти, напівмертві птахи з наляканими очима, дивний темний квіт, що обплів хисткі зигзаги пожежних виходів, і глибокі зелені провалля завулків. Ґантові здавалося, що він ширяє високо над світом, і від провалля внизу перехоплювало дух.

Він виклав усе Дженні — Дженні не зрадила.

Він виклав усе Вовчику — Вовчик не зрадив.

Він виклав усе Мудаку — і Мудак сказав, а мені, тіпа, шо за це буде?

Від тупості малого Ґант тільки головою хитнув. Він сподівався, що до цієї пори вже облишить це місце. Вийде на Плай, рушить на схід не озираючись, ні разу не озирнувшись.

Це помилка, малий, — озиратися.

Надворі вперто тягнувся день, вперто тягнувся світ. Войовничо репетували мартини — мммвааарк! — а з Манівців здіймалися ранкові звуки. Шумів критий ринок. Бабуськи крутилися і щебетали. Хтось вигукував ціни на овочі, хтось торгувався кам’яним голосом. Старі на приступках настроювали заводні транзистори на радіо «Вільний Боуган», де завжди стояли старі-добрі часи. Давні любовні пісні й повільний ритм каліпсо пробуджували в пам’яті танцювальні кроки, досі закарбовані в кістках, і він зі сміхом випробовував їх на покрученому паркеті.

Уривки пісні ятрили душу. Вулиці внизу пробуджували спогади. Все поверталося, кожен поцілунок, кожна рана. Деталі були близько-близько, галюцинаторні, гарячі, як кров.

Вони були разом лише три тижні. Він досі шкірою пам’ятав ніч, коли вона від нього пішла. Він міг оживити все у пам’яті. Барви самотньої вулиці тієї ночі; нудота від поразки. Він знав, де вона, з ким вона. Він знову і знову проживав кожну мить. Він усе чітко бачив. Факти ясні:

Їй вісімнадцять, Логан крутіший.

Там, у кімнаті на горищі, Ґант знову повернувся в ту мить і прожив її з завзяттям юності. Сучка дурна. У сліпучому сяйві весни він усе бачив чітко. Тепер він боявся, що повернувся мститися не лише Логанові, а й Маку. Він хотів, щоб вона в нього знову закохалася, щоб вона завагалася, щоб її світ похитнувся. Але в найдовшу ніч зими він на Бовісті побачив, що Маку вже відомстив час.

Він втупився в дахи.

Сране дурне місто.

Тепер він дивився, як блукає внизу квітневим ранком молодь. Заїжджих розпізнати легко: понаїхали, очі сяють, хочуть пригод. За давньою традицією, вони прибували до міста Боуган навесні — привозили свої шкелпи, свої дурман-люльки, свої мрії. Гляньте, як вони тренуються ходити — правильно поводять стегнами, правильно розслабляють плечі, правильно ковзають ступнями: не можна заявитися в глиб Манівців, ходячи, як погонич корів. Він посміхнувся, хоча в глибині душі знав, що й сам іще тільки вчиться ходити як треба. Досі вчиться жити у своїй шкурі. А йому-бо п’ятдесят! Бідолашний Ґ., невротичний Бродрік, це смішно й ганебно — так ніколи й не постаріти.

А музика втраченого часу й далі безсоромно здіймалася до нього.

Стиляги попакували свої плащі й перейшли на безрукавки яскравих пастельних відтінків. Тату-салони працювали понаднормово — навіть з горища чути, як дзижчать голки. А на дівчат погляньте — молодняк — туфлі на платформі, вінілові курточки на блискавці, комбінезони в обтяжку, ніби з балончика нанесені: всі косять під Дженні Цзинь. Так, сране дурне місто.

А тоді змінилося щось важливе, відкрився новий резервуар ясності, і Ґант, що спостерігав, як проходять дівчата, побачив: його помста набула глибини.

Він побачив, як можна помучити Логана.

Димопільські інтриги

Дженні Цзинь вихопила з кишені на цицьці свіжу сигариллу, підрізала й закурила, скривившись від сліпучого брудного сонячного сяйва, що заповнювало димопільські корабельні. Поглянула на Манівці по той бік харизматичних боуганських вод. Вона прихилилася до колишнього складу кориці, де нещодавно відкрили стрипбар, і довготерпеливо заплющила очі. Мило прикусила губку. А тоді знову розплющила очі, силувано кліпнула й повернулася до боса піщаних пайкі, що стояв біля неї. Про зустріч було домовлено заздалегідь, і його братія з дредами пильно вартувала, не відходячи задалеко. Вони нервово торкалися піхов своїх кинджалів. Косооку тримали на оці. Вона шкрябнула брудну бруківку п’ятнадцятисантиметровою шпилькою. Затягнулася раковою паличкою, смóли якої могли додати їй терпіння. Сказала:

— Гладунчику, ти мене послухай. Мені насрати, які дикості ви вичворяєте на своїх дюнах сраних, січеш? Хоч пайківські прокляття волайте, хоч зайців сраних білуйте на смаженю, хоч будуйте ворота для фермерів, хоч скальпи прибивайте, хоч яйця в синій фарбуйте, хоч по зорях читайте майбутнє. Тренуйте своїх хортúць і своїх чортиць у клітках сраних. Як собі знаєте! Бо мені не треба на вас дивитися, коли ви таке робите. Але ти, жиртяю, послухай, і то уважно послухай, бо зараз ти у сранім місті, ясно? Ти роззирнися, Гладуне! Це будинки, це вулиці, це люди, бля! Я стараюся, щоб тут, бля, хоч якийсь порядок був, ти чуєш, що я тобі кажу? Так що, жиртяйчику, давай зробим так, щоб тут усі могли вести справи. Ясно?

Від погляду цієї дівчини-вбивці у слабших джентльменів волосся на яйцях ставало дибки, але Принц Гладун тільки безжурно усміхнувся. Він сягнув до дурман-мішечка, що звисав на шиї, — традиційного пайківського, з козлиних яєць, — вийняв бульку, вправно розкришив у чашечку люльки, затягнув шворок на мішечку, щоб запас не розсипався, й підкурив «Зіппо» — всі курці Боугана охочі були саме до цієї марки, бо ніяка інша так добре не захищала від вітровію, — і глибоко затягнувся. Він послав їй прекрасний сердитий погляд, зміряв Дженні Цзинь очима і сказав:

— Я і я Далекозір, Дженні-солодушко, січеш, ну? Я тіки раз проговорю своє одне і правильне переконання, дівчинко, — негоже жінці прислужувати чоловіку, коли вона місяць бачить.

Такий зараз у Дополі повіяв вітер: Принц Гладун розіслав своїх посіпак по всіх наливайках, курилках і дурман-салонах, аби розпитали жінок, які там працюють, про їхній менструальний цикл. Піщані пайкі вірили, що жінки, коли течуть, нечисті.

— Так у нас, ціпочко Джен, заведено, дуплиш?

Дженні Цзинь, захисниця жіноцтва, виплюнула сигариллу.

— Це все тупі забобони! — вигукнула вона. — А в людей своє приватне життя є, січеш?

Гладун підняв долоні.

— Кажу ж, Джен, так у піщаних пайкі заведено. А наші