Читати книгу - "Кобзар"

«Якби мені лиха та лиха, Якби мені свекрівонька тиха. Якби мені чоловік молодий, До другої не ходив, не любив. Ой гоп, чики-чики, Та червоні черевики, Та троїсті музики, Од віку до віку Я любила б чоловіка!» «Ой гоп, заходивсь, Зробив хату, оженивсь, І піч затопив, І вечерять наварив».

«Ануте, діти, отакої!» І старий піднявся, Як ударить, як ушкварить, Аж у боки взявся. «Чи так, чи не так, Уродив пастернак,

А петрушку Криши в юшку - Буде смак, буде смак! Ой так, таки-так, Оженився козак, Кинув хату І кімнату Та й потяг у байрак».

«Ні, не така вже, підтопталась Стара моя сила, Утомився… А все це ви Так розворушили. О бодай вас! Що то літа? Ні, вже не до ладу… Минулося. Іди лишень Полудновать лагодь. Гуляючи, як той казав, Шматок хліба з'їсти. Іди ж, доню… А ти, сину, Послухаєш вісти. Сідай лишень. Як убили Твого батька Йвана В Шляхетчині, то ти ще був Маленьким, Степане. Ще й не лазив».- «То я не син? Я чужий вам, тату?» «Та не чужий, стривай лишень. От умерла й мати, Таки твоя, а я й кажу Покойній Марині, Моїй жінці: «А що,- кажу,- Возьмем за дитину?» Тебе б оце. «Добре,- каже Покойна Марина,- Чому не взять?» Взяли тебе Ми та й спарували З Яриночкою докупи… А тепер осталось Ось що робить. Ти на літі, І Ярина зріє.

Треба буде людей шукать Та що-небудь діять. Як ти скажеш?» - «Я не знаю, Бо я думав теє…» «Що Ярина сестра тобі? А воно не теє, Воно просто, любітеся, Та й з богом до шлюбу. А поки що, треба буде І на чужі люде Подивитись, як там живуть, Чи орють, Чи не на ораному сіють, А просто жнуть І немолоченеє віють, Та як і мелють, і їдять - Все треба знать. Так от як, друже, треба в люде На рік, на два піти У наймити; Тойді й побачимо, що буде. Бо хто не вміє заробить, То той не вмітиме й пожить. А ти як думаєш, небоже? Не думай, коли хочеш знать, Де лучче лихом торгувать, Іди ти в Січ. Як бог поможе, Там наїсися всіх хлібів, Я їх чимало попоїв, І досі нудно, як згадаю! Коли здобудеш - принесеш, А коли згубиш - поживеш Моє добро, то хоч звичаю Козацького наберешся Та побачиш світа, Не такого, як у бурсі, А живі мисліте л З товариством прочитаєш, Та по-молодечи Будеш богу молитися, А не по-чернечи Харамаркать. Отак, сину, Помолившись богу, Осідлаєм буланого, Та й гайда в дорогу! Ходім лишень полудновать. Чи ти вже, Ярино, Змайструвала нам що-небудь? Отаке-то, сину…» «Уже, таточку!» - озвалась Із хати Ярина.

Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови! Замість шматка хліба за кухоль береться. Дивиться Ярина та нишком сміється. «Що се йому стало? Ні їсти, ні пить - Нічого не хоче! Чи не занедужав?» «Братику Степане, що в тебе болить?» - Ярина питає. Старому байдуже, Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать, А сіяти треба,- старий промовляє Нібито до себе.- Анумо вставать, До вечерні, може, ще пошкандибаю. А ти, Степане, ляжеш спать, Бо завтра рано треба встать Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику! Чого се ти плачені? Усміхнися, подивися, Хіба ти не бачиш, Що й я плачу? Розсердився Бог знає на кого Та й зо мною не говорить. Утечу, єй-богу, Та й сховаюсь у бур'яні… Скажи-бо, Степане, Може, й справді нездужаєш? Я зілля достану, Я побіжу за бабою… Може, це з пристріту?» «Ні, Ярино, моє серце, Мій рожевий квіте! Я не брат тобі, Ярино, Я завтра покину Тебе й батька, на чужині Де-небудь загину, А ти мене й не згадаєш, Забудеш, Ярино, Свого брата…» - «Схаменися! Єй-богу, з пристріту! Я не сестра? Хто ж оце я? О боже мін, світе! Що тут діять? Батька нема, А він занедужав, Та ще й умре. О боже мій! А йому байдуже, Мов сміється. Степаночку, Хіба ти не знаєш, Що без тебе і таточка І мене не стане?» «Ні, Ярино, я не кину, А тілько поїду Недалеко. А на той рік Я до вас приїду З старостами - за тобою Та за рушниками… Чи подаєш?» - «Та цур тобі З тими старостами, Ще й жартує!» - «Не жартую, Єй-богу, Ярино, Не жартую!..» - «Та це й справді Ти завтра покинеш Мене й батька? Не жартуєш? Скажи-бо, Степане, Хіба й справді не сестра я?» «Ні, моє кохання, Моє серце!» - «Боже ж ти мій! Чому я не знала? Була б тебе не любила І не цілувала… Ой, ой! сором! Геть од мене! Пусти мене! Бачиш, Який добрий! Та пусти-бо! Єй-богу, заплачу». І заплакала Ярина, Як тая дитина. І крізь сльози промовляла: «Покине! покине!»

Як той явір над водою, Степан похилився, Щирі сльози козацькії В серці запеклися, Мов у пеклі. А Ярина То клене, то просить, То замовкне, подивиться, І знов заголосить. Незчулися, як смерклося; І сестру, і брата, Ніби скованих докупи, Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині Не спиться,- ридає. Уже Степан із криниці Коня напуває. Й вона з відрами побігла - Ніби за водою До криниці. А тим часом Запорозьку зброю Старий виніс із комори, Дивиться, радіє, Приміряє, ніби знову Старий молодіє. Та й заплакав. «Зброє моя, Зброє золотая!.. Літа мої молодії, Сило молодая! Послужи, моя ти зброк, Молодій ще силі, Послужи йому так щиро, Як мені служила!»

Вернулися од криниці, І Степан сідлає Коня, свого товариша, Й жупан надіває. А Ярина дає зброю, На порозі стоя; Степан її надіває, Та плачуть обоє. І шаблюка, мов гадюка, Й ратище-дрючина, Й самопал семип'яденний Повис за плечима. Аж зомліла, як узріла; І старий заплакав, Як побачив на коневі Такого юнака. Веде коня за поводи Та плаче Ярина; Старий батько іде рядом, Научає сина: Як у війську пробувати, Старшин шанувати, Товариство поважати, В табор не ховатись. «Нехай тебе бог заступить!» Як за селом стали, Сказав батько, та всі троє Разом заридали.