Читати книгу - "Кобзар"

Степан гукнув, і курява Шляхом піднялася. «Не барися, мій синочку, Швидше повертайся!» - Сказав старий. А Ярина, Мов тая ялина При долині, похилилась… Мовчала Ярина. Тільки сльози утирає, На шлях поглядає; Із куряви щось вигляне І знов пропадає; Ніби шапка через поле Котиться, чорнів, Пропадає, мошечкою Тільки-тільки мріє, Та й пропало. Довго, довго Стояла Ярина Та дивилась, чи не вирне Знову комашина Із куряви. Не вирнула - Пропала! І знову Заплакала Яриночка Та й пішла додому.

Минають дні, минає літо, Настала осінь, шелестить Пожовкле листя, мов убитий Старий під хатою сидить,- Дочка нездужає Ярина; Його єдиная дитина Покинуть хоче. З ким дожить, Добити віку вікового? Згадав Степана молодого, Згадав свої благі літа, Згадав та й заплакав Багатий сивий сирота.

«В твоїх руках все на світі, Твоя всюди воля! Нехай буде так, як хочеш, Така моя доля»,- Старий вимовив і нишком Богу помолився; Та й пішов собі з-під хати В садок походити.

І барвінком, і рутою, І рястом квітчає Весна землю, мов дівчину В зеленому гаї; І сонечко серед неба Опинилось-стало, Мов жених той молодую, Землю оглядало, І Ярина вийшла з хати На світ божий глянуть, Ледве вийшла: усміхнеться, То піде, то стане, Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась… А лютеє лихо В самім серці ворухнулось І світ запалило. Як билина підкошена, Ярина схилилась; Як з квіточки роса вранці, Сльози полилися. Старий батько коло неї, Як дуб, похилився.

Одужала Яриночка, Ідуть люде в Київ Та в Почаїв помолитись,- І вона йде з ними.

У Києві великому Всіх святих благала; У Межигорського Спаса Тричі причащалась; У Почаєві святому Ридала-молилась, Щоб Степан той, доля тая Їй хоча приснилась. Не приснилась. Вернулася, Знову забіліла Зима біла. За зимою Знов зазеленіла Весна божа. Вийшла з хати На світ дивуватись Яриночка, та не бога Святого благати, А нищечком у ворожки Про його спитати.

І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан-долю та весілля З воску виливала. «Он, бачиш, кінь осідланий Тупає ногою Під козаком; а онде йде Дідусь з бородою Аж до колін. Ото гроші; Якби догадався Козак отой злякать діда. Злякав та й сховався За могилу, лічить гроші; А он знову шляхом Козак іде, ніби старець, То, бач, ради страху, Щоб ляхи або татаре Часом не спіткали». І радесенька Ярина Додому верталась.

Уже третій, і четвертий, І п'ятий минає Немалий рік, а Степана Немає, немає. І стежечка-доріжечка, Яром та горою Утоптана до ворожки, Поросла травою. Нема його. У черниці Косу розплітає Безталанна, коло неї Падає, благає Старий батько, хоч літечко, Хоч Петра діждати 6, Хоч зеленої неділі… Діждались, і хату Уквітчали гарнесенько, І в сорочках білих, Невеселі, мов сироти, Під хатою сіли. Сидять собі та сумують, Слухають… щось грає, Мов на кобзі, на улиці І ніби співає.

Дума

У неділю вранці-рано Синє море грало, Товариство кошового На раді прохало: «Благослови, отамане, Байдаки спускати, Та за Тендер погуляти, Турка пошукати». Чайки і байдаки спускали, Гарматами риштовали, З Дніпрового гирла широкого випливали, Серед ночі темної, На морі синьому За островом Тендером потопали, Пропадали. Один потопає, Другий виринає, Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає І зично гукає: «Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!» - І в синій хвилі потопає, Пропадає. Тільки три чайки, слава богу, Отамана курінного, Сироти Степана молодого, Синє море не втопило, А в турецьку землю агарянську Без кормиг прибило. Тойді сироту Степана, Козака лейстрового, Отамана молодого, Турки-яничари ловили, З гармати гримали, В кайдани кували, В тяжкую неволю завдавали. Ой Спасе наш Межигорський, Чудотворний Спасе, І лютому ворогові Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю! Там кайдани по три пуда, Отаманам по чотири, І світа божого не бачать, не знають, Під землею камень ламають, Без сповіді святої умирають, Як собаки, здихають. І згадав сирота Степан в неволі Свою далеку Україну, Нерідного батька старого, І коника вороного, І нерідную сестру Ярину. Плаче-ридає, До бога руки здіймає, Кайдани ламає, Утікає на вольную волю… Уже на третьому полю Турки-яничари догнали, До стовпа в'язали, Очі виймали, Гарячим залізом випікали, В кайдани кували, В тюрму посадили Та й замуровали.

____________________

Отак на улиці під тином Ще молодий кобзар стояв І про невольника співав. За тином слухала Ярина - І не дослухала, упала. «Степаночку! Степаночку! - Кричала, ридала.- Степаночку, моє серце! Де ж це ти барився? Тату! Тату! ідіть сюда, Ідіть подивітесь». Прийшов старий, розглядає, І свого Степана Не пізнає, таке з його Зробили кайдани. «Сину ти мій безталанний! Моя ти дитино! Де ти в світі погибаєш, Сину мій єдиний?»

Плаче старий та ридає, Й Степан сліпий плаче Невидющими очима, Мов сонце побачив. І беруть його під руки, І ведуть у хату. І вітає Яриночка, Мов рідного брата. І голову йому змила, І ноги умила, І в сорочці тонкій білій За стіл посадила, Годувала, напувала, Положила спати У кімнаті і тихенько Вийшла з батьком з хати.

Через тиждень без старостів За Степана свата Старий свою Яриночку. І Ярина в хаті. «Ні, не треба, мій таточку, Не треба, Ярино,- Степан каже.- Я загинув, Навіки загинув! За що ж свої молодії Ти літа погубиш За калікою?.. Ярино! Насміються люде, І бог святий покарає І прожене долю З ції хати веселої На чужеє поле. Ні, Ярино, бог не кине І найде дружину; А я піду в Запорожжя, Там я не загину, Нагодують».- «Ні, Степане, Моя ти дитино! І господь тебе покине, Як ти нас покинеш». «Оставайся, Степаночку; Коли не хоч братись, То так будем: я сестрою, А ти будеш братом І дітьми йому обоє, Батькові старому. Не йди од нас, Степаночку, Не кидай нас знову. Не покинеш?» - «Ні, Ярино!» І Степан остався. Зрадів старий, мов маленький, Аж за кобзу взявся, Хотів вшкварить метелицю З усієї сили, Та не вшкварив… під хатою Усі троє сіли.

«Розкажи ж ти нам, Степане, Про свою недолю, Бо й я таки гуляв колись В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого, На світ випускали З товариством. Товариство На Січ прямувало І мене взяло з собою; І через Балкани Простали ми в Україну Вольними ногами; А на тихому Дунаю Нас перебігають Січовики-запорожці І в Січ завертають, І розказують, і плачуть, Як Січ руйнували, Як москалі срібло, злото І свічі забрали У Покрові; як козаки Вночі утікали