Читати книгу - "Зачаровані музиканти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перед Великоднем вони поставили пам’ятники на могилах Домницьких, виконавши перед світом свій товариський обов’язок. Однак існував ще інший світ, перед яким у них теж був обов’язок, значно поважніший, бо йшлося про спасіння душі, аби не постати перед Господом з нечистим сумлінням. Є віра показна, а є віра глибока і щира, і обидва добре се розуміли, будучи мужами, чиє сонце не сходило, а заходило.
Отже, після Великоднія двоє шляхтичів вирушили в недалеку мандрівку до православного монастиря. Утім, нічого дивного у тому не було: церковне питання ще не розірвало суспільність, кривава ворожнеча ще мріла десь на обрії, зблискуючи поодинокими рухами меча. Везли з собою дари: вино, полотно і мед. Не знали навіть, чи живий отець Григорій. Лукаш сподівався побачити знаменитий монастирський сад, слава про який дійшла і до Журавно.
Попереду їхали верхи Лукаш з Миколаєм, за ними візок з припасами і дарами супроводжувало четверо гайдуків. Небагато людей, але Лукаш з Миколаєм теж могли стати супроти грабіжників. Ще до обіду вони переїхали Жидачів, вступаючи в бесіди зі знайомими шляхтичами та купцями, а вже потім могли зосередитись на самій мандрівці. Бо в цій спільній подорожі було щось хвилююче. Хоча, звісно, молодість давно минула, перспектива пригод більше лякала. ніж збуджувала. Але вони квапились до монастиря, щоб скинули тягар з плечей, підозрюючи, що це нереально. Чоловік, як відомо, старіє від тягару, що його не може позбутися.
День був приємний, теплий. На полях трудились орачі та сіячі, як за часів Гесіода, і ця картина зворушувала. Природа оновила землю, намагалася залатати згарища, заліснити пустку. Минуло б отак літ зо тридцять, і не лишилося б ані сліду від руїн гвалтовно нищеного людського побуту, навіть рани душі зарубцювалися б.
Дорога не цуралася ні пагорбів, ні низин, ані лісу, потічків та річок, що у повінь ставали нездоланною перешкодою для подорожніх. Тому найчастіше корчми та заїзди ставилися в таких проблемних місцях, там же й були кузні.Сама ж дорога, уся в ямах, могла бути мокрою або сухою, залежно від погоди. І хоч нині був день Марса, день пригод та несподіваних зустрічей, пан Лукаш забув про це і, похитуючись в сідлі, навіть задрімав. Вітер все ще був холодний, наганяючи із заходу важкі свинцево-чорні хмари. Вони ще були далеко, ті хмари — можна встигнути до двору Лешка Грибовецького, родича Лукаша.
Шлях їм перетнула невелика річечка. Подорожні злізли з коней, щоб дати їм напитися, а собі розім’яти ноги. Поміж вербами були порозстелювані широкі смуги полотна для вибілювання. на тлі молодої травиці воно аж сяяло.
— Колись ще замолоду, — посміхаючись мовив пан Миколай, — чув я у Франції одну оповідку. Ніби й була вона мені зрозуміла, ясніша яснішого, але тепер на схилі віку, та ще після отих страшних подій, згадалася знову.І весь час крутиться мені в голові.
— А що за оповідка? — поцікавився Лукаш, щулячись від вітру. — Може, ти вже розповідав мені?
— Про сорочку.
— Сорочку?
— Трьох лицарів і сорочку.[10]Ні, не пригадую, щоб я комусь розповідав. Почув і забув. Я тоді довго був сам: вертався додому, бо треба було навідати хорого вітця. Тебе й Олександера зі мною не було, пам’ятаю се добре. Але ти, звісно, чув, що в давнину лицарі частенько здибались на турнірах, і бились задля забави. Зараз таке теж буває, при королівських дворах, але рідко. Отож, троє лицарів полюбили одну й ту саму пані, й вирішили зійтися в герці, щоб доказати, хто любить її більше…
— А муж її?
— Ну, йшлося не про те, чи та пані віддасть комусь з них руку й серце. Кохання, Лукашу, буває земним і небесним. Користь з того мала насамперед дівчина чи невіста, бо то була честь для родини. А лицар мав нагоду показати, на що він може піти задля жінки. От і мало битися троє лицарів. Але ся невіста зробила перед змаганням одну річ. Вона послала кожному з лицарів по своїй сорочці й передала: «Моя сорочка захистить того, хто мене любить». Не знаю, що зробили двоє лицарів зі своїми сорочками, а третій цілував цілу ніч сорочину милої, а на ранок вбрався у неї й пішов на поєдинок, без панцира і лат. У тому бою довелось йому дуже тяжко, був цілий зранений, ледве не вмер, але переміг. І попросив свою пані, щоб коли вона вирушатиме до королівського двору на празник, накинула на себе ту закривавлену сорочку. І вона се зробила…
Лукаш скривився:
— Цікаво, чи один лицар зробив би нині се для своєї любки, не мовлячи вже й про чужу жону? До чого ти розповів мені се, Миколаю?
— Якби йшлося про нас трьох, мене, тебе й Олександера, то, як ти гадаєш, хто б з нас бився у самій сорочці?
Лукаш нічого на це не відповів. Лице раптом йому потемніло. Він повернувся і пішов до коня.
— Лукашу, — тихо але виразно мовив йому вслід Миколай. — Щось мені підказує, що розгадка саме в цій оповідці.
— Не знаю! — буркнув Лукаш. — Якась дурна історія. Хто б вдягав жіночу сорочку? Його б засміяли.
— Правдиве кохання не має встиду.
— Яке кохання? Земне чи небесне?
— Те, в якому змішуються земля і небо! — крикнув Миколай йому навздогін. Він ще не сів на коня, а Лукаш був уже на тому боці потоку.
«Дивно, що це його так вразило,» — подумав Миколай, і чим більше про це думав, тим більше переконувався, що зачепив у Лукашеві щось таке, про що ніколи не здогадувався, якусь сердечну рану.
Але він помилявся. Йшлося насправді про професійну честь Лукаша. Той згадав сорочку, закривавлену на грудях у Олександера, яку прийняв за рану, заподіяну сином Матеушем. Далі чомусь згадалися стигмати святого Франциска, над якими нераз посміювався, бо його віра в Бога ніколи не переходила меж пристойності.Чому Миколай завдав йому цього удару саме тепер, коли вони вибрались у не надто веселу мандрівку? Миколай завжди випереджав його. Був сильніший, багатший, мудріший, і навіть оженився з тією, на яку спершу Лукаш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зачаровані музиканти», після закриття браузера.