Читати книгу - "Шмагія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він вдихнув аромат сушених трав, що панував у світлиці.
Чхнув.
Дуже хотілося спати. До смерті. У такі хвилини вперіщать дрюком по голові – спасибі скажеш благодійникам. Останні сили, заповітні рештки було витрачено на баронських слуг. Спершу знадобилося перетворити дім на частину подвір’я – інакше в Гога з Магогом могли залишитися дивні спогади, як вони навіщось волокли шкарбуна до охайної світлиці, а по тому – до сусідньої комірчини, вкладали брудного, закривавленого кабана на ліжко. Потім слуги від чистого серця запропонували свою участь у обробленні. Підвісити, значить, за задні копита, перерізувати горлянку, спустити кров на майбутні ковбаси… Ледь позбулися трудівників. Пробі! Прадавні, могутні чари: монета з профілем покійного Едварда I, здатна творити дива не згірш за всіх Просперо Кольраунів і Серафимів Нексусів, разом узятих.
– Ну, любонько? Візьмемося до нашої частки?
У рудій хвилі виникла діра. Між пасмами нишком блиснуло зелене око Меліс. Відьма боялася дивитися на двічі побратима – не тільки по Високій Науці, але й по нещастю. Боялася й дивилась.
Жах у її погляді ніяк не радував малефіка.
– Сподіваюся, ваша добропорядність у даній ситуації здатна відійти на другий план? – розмова складалася казенна, замудрована та суха, начебто маковик, спечений тиждень тому. Але в Андреа не вистачило б здоров’я ще й на сердечність. Відьма все зрозуміє правильно, вона розумниця. – Доповідати ланд-майору Намюру, мабуть, не будемо?
Меліс енергійно закивала.
Червове золото кучерів блиснуло сивиною, сховало зелень переляку. У страху відьми крилася малоприємна і, головне, малозрозуміла нотка. Немов Меліс Лімісдейл боялася свого рятівника чи не більше, ніж наслідків моторошної історії з магом-небіжчиком. Баба є баба, у таргані страх бачить. Але чого боятися? Вона тут потерпіла сторона, з якого кінця не візьми! А самому Мускулюсу, якби він був і чистіший за лебедя, слідство ні до чого. Правий, винуватий, а палітурки накрилися, учитель віддухопелить по повній, і якщо ще злі язики кинуть тінь на добре ім’я Кольрауна…
Потім відмиватися дорого стане.
По суті, добропорядний чаклун, шкідник із малим стажем і малефік на законних, можна сказати, державних підставах, Андреа не зізнався б і самому собі, що його досвід у темних витівках обмежується плітками та чутками.
Множити цей досвід він не бажав.
Але доводилося вести партію першої скрипки до кінця. Навіть на одній струні, зі зламаним смичком. Здобуваючи талант до малефіціуму, він сідницями, котрі часом чутливіші за будь-яке «вороняче баньши», відчував: будь-яке розбирання в цій справі обернеться великою нагінкою. Характеру неприємностей Андреа вловити не міг, і начхати йому було на цей характер. Невиразних передчуттів вистачало з надлишком. Знову ж таки, підло звалювати завершення дурнуватої історії на бідолашну жінку. Відьма й так постраждала від підступу невідомого чарівника, мир його праху.
До речі, про прах…
– Перш за все, гадаю, нам варто позбутися трупа. Нема тіла, нема діла, як казав обер-прокуратор Департаменту Вищої Справедливості, коли заходив на кубок мальвазії до мого наставника… Пропоную спалити тіло на задньому дворі. Без зволікання. Що скажете?
– Ні! В жодному разі!!!
Малефік відчув себе катом, що глумиться над беззахисною жертвою, котом, який грається з мишею. Він був великий, грізний і страшний, збираючись чавити залізною п’ятою, насолоджуватись чужими стражданнями… На мить пізніше він з’ясував, що машинально, вражений криком відьми, без дозволу проник у зовнішній шар її думок і почуттів. Мерзенний вчинок, виправданий лише зворушливістю моменту. Отож яким вона бачить чаклуна – свого доброго друга та співчутливого помічника! Бідолашна…
Втім, вона в іншому має рацію.
– Ви розумниця, голубонько. Багаття, смердючий дим… До такої тризни можуть трапитися свідки: хоч на землі, хоч у Вишніх Емпіреях. Та й дров знадобиться чимало, а ходити по них до лісу – морока. Не повітку ж вашу розбирати! Палити, виходить, почекаємо. Просто вкинемо в річку, добре, що Ляпунь під боком. Як-небудь удвох дотягнемо – небіжчик сухий, худий… Я його й сам донесу. Кінці у воду!
– Ні! Не можна!
Проколи цієї ідеї виявилися не настільки очевидні, як із багаттям. Мускулюсу довелося помізкувати, перш ніж второпав: відьма й тут цілком має рацію. Ляпунь – річка мілка, тутешній Водяний Дід, мабуть, старигань не примхливий, лататтям забитий. Не те що його могутніші родичі з Виверського Стерв’яка чи Фольки-Матінки, в яких цілі гареми з русалок із євнухами-потопельниками… Тримати в ляпунських затоплених колодах мага вищої кваліфікації, щорічно ризикуючи, що небіжчик із весняною повіддю скаламутить спокійний вир? На жаль, Водяной Дід, швидше за все, миттю викине труп із-за острова на стрижень або приб’є до берега, подбає, щоб подаруночок виявили. Далі почнуться розмови, слідство, зубатий Ернест Намюр вчепиться в справу намертво…
А раптом мрець стане привидом раніше, ніж його відшукають?
Примара з такою силою в очеретах не блукатиме, їй серйозні справи подавай!
Чаклун зітхнув і полишив лаву. Пройшов світлицею, дихаючи на повні груди. Інакше сон долав. Ще трохи зібрати мани й розчинити небіжчика в кислих еманаціях? За день-два вітер осад розвіє… Непогано, тільки ману на цього гада збирати доведеться тиждень, не менше. А за тиждень він стухне. Перетворити труп на частину паркана? На камінь при городній межі? Якби це було тіло звичайної людини – запросто. Прості небіжчики, коли душа полишає колишнє житло, легко піддаються метаморфозі. А тут залишкова мана особистості пре, як скажена… Навіть страшно уявити, що вийде з тину чи каменя при межі, якщо рештки увійдуть у резонанс із відьомством Меліс. Не вибирати ж їй тепер: або дім, або робота! Згодувати небіжчика вовкам? Це, виходить, із усього Фільчиного Бору збирати сюди сірих розбишак…
Уперше Андреа пожалкував, що він не Чурихський некромант. Цим мертвяки що брати рідні… Овал Небес! Мускулюсе, ти дурень! Здоровенний, тупий дурень!
А тут усе ясно, мов день…
– Ну звісно! Любонько! Пробачте мені, круглому ідіоту!
Є найпростіше рішення! Ми його закопаємо. Найбанальнішим чином викопаємо могилу, опустимо тіло й засиплемо землею. А я зарівняю могилку «на три шари», закоркую притертим замовлянням. У найгіршому разі там за рік-два зросте бузина. Вам доведеться тільки стежити, щоб із ягід не робили настоянки, або щоб пастушок не вирізав з гілки сопілочку. Такі сопілочки, буває, співають зайве. Погодьтеся, клопіт невеликий… У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шмагія», після закриття браузера.