Читати книгу - "Шмагія"

Так цілий день співали ми –

Коли б із літа і до зими

Тягнувся день цей, кожну мить

Зростая дуже вчасно,

Ми б в ці хвилини, що біжать,

Зуміли б вголос побажать:

Ще більш добра і щастя!»

CAPUT VII

«Кажи, що хочеш, любий мій, хоч сам цих слів не розумій – народ тобі повірить…»

– Ні пуху, ні пера, ваша світлосте!

– Джульбарсе, тпрусь! Баскервілю, назад! Происягаюся п’ятою Вічного Мандрівця…

– Це ж пан лейб-малефік! Батьку, згадай: я його сокирою рубав…

– Скільки літ, скільки зим!

Віце-барон не тримав зла. Віце-барон пихкав і радів. Обидва баронети підтримали батечка в його захваті, передчуваючи щедру пиятику на руїнах родового замку. Нова людина, та ще й знайома, придворний, близький до короля, та ще й такий, що знається на Високій Науці…

У замшілій тузі їхнього буття це було все одно що диво.

Коні пирхали, мисливці гарцювали, собаки гавкали, двоє слуг утримували гончаків на повідцях, – Мускулюса ж охоплювали розпачливі, лихі веселощі. Чаклун ішов ва-банк, навпрошки, немов лісовий стрілець-браконьєр Малий Віллі, що втік із самої петлі. Для задуманого було потрібно багато мани, на рештках тут не витягти… У куражі він махнув рукою на дівок, що линяють, зняв амбіт-контроль. Цілком. Розтікайся калюжею, «крижаний доме» гвардійців! Починайте линяти, дівки! – Малефік і не помітить. Лихо? Нічого. Учитель потім вилає, можливо, навіть перетворить на вішака для капелюхів, але пробачить. Він добрий, бойовий маг Просперо Кольраун; у всякому разі, в це хотілося вірити. А збитки чаклун відробить. Вірою і правдою.

Як там співав дурник Янош?

Ми спина до спини біля верби?! Проти тисячі – вдвох?

Проти чотирьох. Не вдвох – сам. Відьма не береться до уваги. Баба скисла, тече й тхне. Ну й добре. Один у полі – воїн. Особливо якщо не в полі, а в хащі. І якщо цей одинак – дипломований чаклун, консультант лейб-малефіціуму. Андреа розсміявся, відчуваючи звільнення від пут, якими був позв’язаний усі ці дні, зібрав ману в кулак. Широко розкрив чудове «вороняче баньши», розвертаючи лихий погляд панорамою. Поруч зойкнула Меліс: недооцінила раніше свого супутника, тепер уперше побачила, як працюють «столичні штучки» у кризових ситуаціях. Четверо? Дрібниці. Хоч дюжина…

– Що ви тут робите, друже мій?

– Полюю, – спокійно відповів чаклун. – Бачите, якого шкарбуна завалив?

І широким жестом вказав на небіжчика.

Його світлість Борнеус розсипався в компліментах і по-здоровленнях. Слуги ойкали. Собаки намагалися відгризти шматочок на пам’ять. Баронети заздрили. Шкарбун був великий і вражаючий. Ікла – бритви. Копита – стрімчаки. Щетина – частокіл. Мускулюс тримав усю компанію на єдиній шворці, тримав вишукано, з елегантністю магістра, якщо не повного мага, й жалкував лише про єдине: вчитель не бачив учня в хвилину тріумфу. Втім, воно, може, й на краще, що не бачив. Занадто він непередбачуваний, Просперо Кольраун…

– Де ваша рогатина? Спис? Чим ви брали цього гіганта, друже мій?!

– Пальцями. За вухо.

– Що ви кажете?!

– Дозвольте нагадати, ваша світлосте, з ким ви розмов-ляєте! Гадаєте, фаворитові Едварда II і майбутньому спадкоємцеві Серафима Нексуса потрібна жалюгідна рогатина? Кривдите, їй-право…

– Даруйте! Вибачте мені, друже!

– Пробачте батечкові! Він не зо зла…

– Що ви, бароне! Це я повинен просити у вас пробачення за зухвалий тон! Порушення полювання, знаєте…

– Я розумію вас, дорогий пане!

– Чи не позичите ваших слуг? Я обіцяв віддати здобич цій привітній жінці, і якщо ваші орли донесуть до її подвір’я… Тут недалеко!

– Звісно! Гог, Магог, віднесіть шкарбуна пані! Бігцем!

А ви, любий пане, неодмінно їдьте з нами! До замку! Я прагну насолодитися бесідою!

Тут довелося потрудитись. Віце-барон настільки жадав, що мани на нього пішло втроє проти звичайного. Відчуваючи, що надовго сили не вистачить, Мускулюс удався до сильнодіючих засобів. Змахнув руками з усією можливою урочистістю та створив у себе над головою веселковий ерзац-міхур, точну подобу пам’ятного рапід-трансмутанта. У міхурі колихалася невиразна постать, що нагадувала привітного та чуйного Просперо Кольрауна.

– Даруйте, бароне, але для візиту до вас мені потрібен дозвіл мого високоповажного вчителя! Зараз я зв’яжуся з бойовим магом Кольрауном – гадаю, ви його чудово пам’ятаєте!

Я доповім про ваше люб’язне запрошення. Зрозуміло, вчитель заборонив мені робити перерви в основній роботі, буде гнівний. У гніві він страшний, але, гадаю, симпатія, що її пан Кольраун відчуває до вас особисто…

Віце-барон сполотнів, осадив коня назад.

Постатей у міхурі тим часом стало дві.

– О, пан Кольраун не сам! Ваша світлосте, вам винятково поталанило: у мого добросердого наставника гостює його друг, капітан лейб-охорони Штернблад! Сподіваюся, ви пригадуєте капітана? Він вас теж пам’ятає, він сам мені про це казав, і не раз! Упевнений, Рудольф Штернблад із задоволенням з’явиться просто сюди, щоб засвідчити вам із синами свою повагу. Цей вид зв’язку цілком допускає переміщення тіл…

Врешті-решт він пішов Борнеусу назустріч і дозволив ерзац-міхуру розсмоктатися до початку безпосереднього спілкування. Мускулюсу вдалося відскіпатися врочистою клятвою. Мовляв, якнайшвидше завершить невідкладні політичні справи в Ятриці, зволікання в яких загрожує королівству жахами війни на три фронти, та з’явиться в замок Борнеусів, де проведе місяць і більше, ведучи вчені диспути про долі держав і таємні методи ловитви.

Куди подінешся? Заприсягся.

Поважно прямуючи слідом за Гогом і Магогом, які, пихкаючи та впріваючи, волокли мага-небіжчика до хатинки Меліс, чаклун почувався пречудово. Так, напевно, радіє засуджений до страти, завершуючи чудовий сніданок із кухлем вина та віддаючись у руки цирульника, щоб стати на ешафоті в якнайкращому вигляді. Лілльські панянки, мабуть, уже для палітурних справ не придатні. Мрець нікуди не подівся. Все це лише зволікання. Давайте вип’ємо кубок щастя, поки цикута, розчинена у вині, не встигла нагадати про крах надій.

Давайте напишемо баладу.

Або плюнемо на чию-небудь могилу.

Чаклунові ввижалося, що в спину йому дивиться дівчинка з лакованим обличчям, дитя-кульбаба. Дивиться та хихотить.

* * *

У світлиці рідного дому, де, як то мовиться, і дах набакир, відьма відразу забилася в кут. Під полицю з книгами, начебто відсутній образ Кассіана Пособника мусив уберегти її від лих, а «Конвергентний динамікум» Шеффена – повернути удачу. Сидячи на незручному, низькому табуреті, жінка згорбилася, обхопила коліна руками, втопила обличчя в рудій хвилі розпущених кіс. Не зринеш вчасно – захлинешся.

Зараз Меліс нагадувала дуже постарілу юницю-островитянку з «Втрати невинності» пензля Поля Гогенцоллерна.

Вичавлений досуха Мускулюс упав на лаву, сперся ліктями на стіл. Відкрив шлюзи, впускаючи зовнішню ману. Тім’яна «губка» всмоктувала силу краще, ніж завжди, без «сухарів» і крижаних торосів. Між лопатками не виникало гострих кольок – таке буває у звичайних