Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

— Ну то й що? — запитав cep Генрі, глибоко заінтригований.

— Я завжди так погано пояснюю. Я хотіла сказати, що коли доктор Ллойд на самому початку своєї розповіді описував цих двох дам, він не міг відрізнити їх одну від одної, і я не думаю, що це зміг би зробити хтось інший із тих людей, які були в готелі. Вони змогли б, безперечно, через день або два, але вже наступного дня одна з двох утопилась, і, коли та з них, котра залишилася жива, назвала себе міс Бартон, я не думаю, що кому-небудь могло б спасти на думку, що це не так.

— Ви гадаєте… О, тепер я бачу, — повільно проказав сер Генрі.

— Подумати про це — цілком природна річ. Наша люба місіс Бентрі щойно подумала про те саме. Навіщо багатому працедавцеві вбивати свою вбогу компаньйонку, сказала вона. Набагато ймовірніше, що все було навпаки. Тобто, я хочу сказати, подібні події відбуваються саме так.

— Справді? — перепитав сер Генрі. — Ви мене приголомшили.

— Але, звичайно ж, — провадила міс Марпл, — у такому разі їй би довелося носити одяг міс Бартон, який би, ймовірно, був на неї трохи тісний, тож її загальний вигляд був би таким, ніби вона трохи погладшала. Тому я й поставила це запитання. Будь-який чоловік подумав би, що це жінка потовщала, а не одяг став меншим, адже його вдягли не на ту жінку, для якої він був призначений.

— Але якщо Емі Дерент убила міс Бартон, то яку вигоду вона в цьому знайшла? — запитала місіс Бентрі. — Вона не змогла б приховувати цей обман вічно.

— Вона приховувала його лише протягом наступного місяця або десь так, — уточнила міс Марпл. — І думаю, що впродовж цього часу вона перебувала в мандрах, уникаючи кожного, хто її знав. Саме це я й мала на увазі, коли сказала, що жінки певного віку дуже схожі одна на одну. Не думаю, щоб хтось коли-небудь звернув увагу на іншу фотографію в її паспорті — ви ж бо знаєте, як перевіряють наші паспорти. А потім у березні вона поїхала на той корнуелський курорт і почала дивно поводитись, привертати до себе увагу, тож коли люди знайшли її одяг на пляжі й прочитали її останнього листа, вони забули про висновок, який напрошувався сам собою.

— І який був? — запитав сер Генрі.

— Не було знайдено тіла, — твердо сказала міс Марпл. — Це той факт, який би відразу впав у вічі кожному, якби вона не вдалася до стількох обхідних маневрів, щоб збити вас зі сліду, — зокрема, до зізнання у своєму злочині й до каяття. Не було тіла. Це був справжній значущий факт.

— Ви хочете сказати, — урвала її місіс Бентрі, — ви хочете сказати, що ніякого каяття не було? Що вона… що вона не втопилася?

— Вона — ні! — сказала міс Марпл. — Тут ми знову маємо перед собою місіс Траут. Місіс Траут чудово вміла користуватись обхідними маневрами, але вона знайшла гідну суперницю в мені. І я також бачу наскрізь вашу розкаяну міс Бартон. Утопилася? Виїхала до Австралії, якщо я бодай трохи вмію вгадувати.

— Ви справді вмієте, міс Марпл, — сказав доктор Ллойд. — Поза всяким сумнівом, умієте. А для мене це знову стало великою несподіванкою. Ви собі уявити не можете, як я був приголомшений того дня в Мельбурні.

— Саме це ви мали на увазі, коли говорили про випадковий збіг обставин?

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Атож, міс Бартон — чи міс Емі Дерент, чи як ви її назвете — того дня справді дуже й дуже не пощастило. Протягом якогось часу я працював корабельним лікарем, і коли я вийшов на берег у Мельбурні, то першою особою, яку я зустрів, коли йшов по вулиці, була жінка, котра, як мені було відомо, втопилася в Корнуолі. Вона побачила, що її гра закінчена в тому, що стосувалося мене, і зважилася на дуже сміливий учинок — розповіла мені всю правду. Надзвичайно цікава жінка, цілком позбавлена, я думаю, у певному розумінні, будь-яких уявлень про мораль. Вона була найстарша в родині з дев’ятьох осіб, що жили в украй злиденних умовах. Одного разу вони попросили допомоги в їхньої багатої сестри в перших, яка жила в Англії, але міс Бартон, а це була вона, відмовила їм, бо посварилася з їхнім батьком. Гроші були потрібні вкрай, бо троє найменших дітей мали дуже слабке здоров’я та потребували лікування, яке коштувало дуже дорого. Саме тоді Емі Бартон, здається, й задумала свій план холоднокровного вбивства. Вона виїхала до Англії, відпрацювавши свій проїзд нянькою, бо прилаштувалася доглядати дітей у якійсь родині. Вона стала компаньйонкою міс Бартон, назвавшись міс Емі Дерент. Вона винайняла кімнату й поставила туди деякі меблі, щоб створити ілюзію бодай якоїсь особистості для себе. Думка про те, щоб утопити свою жертву в морі, була її несподіваною імпровізацією. Вона чекала слушної нагоди, і нагода їй випала. Після чого вона зіграла останню роль у цій драмі й виїхала до Австралії, а через певний час вона, її брати та сестри успадкували гроші міс Бартон як її найближчі родичі.

— Надзвичайно сміливий і дуже добре обміркований злочин, — сказав сер Генрі. — Майже досконалий злочин. Якби міс Бартон утопилася на Канарах, то підозра могла б упасти на міс Дерент і її родинний зв’язок із Бартонами міг бути виявлений; але зміна ідентичності та подвійний злочин, як це можна назвати, усунули таку небезпеку. Атож, майже досконалий злочин.

— А що сталося з нею? — запитала місіс Бентрі. — Як повелися ви в цій справі, докторе Ллойд?

— Я опинився в дуже дивному становищі. У мене досі майже не було доказів — у тому сенсі, в якому їх розуміє закон. З іншого боку, я помітив очевидні для мене як для лікаря знаки, що хоч ця жінка й здавалася сильною та енергійною, проте її дні на цьому світі були полічені. Вона повела мене до себе, і я побачив решту її родини — чарівну родину, віддану своїй старшій сестрі, і нікому з них навіть на думку не могло спасти, що та могла скоїти злочин. Навіщо накликати на них горе, якщо я все одно не зміг би нічого довести? Довіра цієї жінки до