Читати книгу - "Останній діамант міледі"

— Ви не роздягнетеся? — простягнув руки він, аби допомогти скинути плащ.

— Ні! — суворо відповіла вона.

— Як хочете, — не наполягав він. — Усе — як ви бажаєте!

Він швидко і вправно накрив на стіл, розлив по келихах вино.

— Я чекав на вас! — сказав, піднімаючи свій келих. — Так, так, не дивуйтеся! Згодом я усе поясню. Але зараз я хочу випити за вас, за те, щоб ви стали господаркою цього будинка!

«Я була вражена. Я навіть випила вино, а потім… А потім сказала, що цей будинок і так належить мені…»

Вона сп’яніла від першого ж ковтка, рішуче підвелася, в її руках зблиснуло лезо. В ту ж мить на неї накинулися два доги, які до того чаїлися десь у темряві коридора. Один збив її з ніг, другий став лапами на груди. Жанна знепритомніла.

«Я отямилася у просторій білій кімнаті на широкому ліжку із шовковими простирадлами. Був свіжий весняний ранок. Я не могла зрозуміти, що зі мною. Ніжно-рожеві квіти стояли на підвіконні… Знаєш, що я тоді подумала? Мені здалося, що я прокинулася в іншому житті і, можливо, в іншому часі — усе лишилося позаду: запах смаженої і сто разів перегрітої картоплі, котлети з моркви, під’їзди без лампочок, автобуси… Усе… А тут навіть мережані краї подушки пахли моїми улюбленими парфумами. Але потім ілюзія розвіялася. На порозі я побачила двох розкішних догів — вони уважно стежили за кожним моїм порухом».

До кімнати увійшов Дартов. Він був в оксамитовому халаті із малиновими вилогами.

— Тепер я знаю, хто ви… Але це нічого не змінює… Навпаки, тепер я розумію, що це — не сон. Я прошу мене вибачити за вчорашню поведінку. Вона пов’язана із певними особистими причинами, які вас не обходять… Отже, ви прийшли мене вбити? Це досить оригінальний привід для візиту.

«Тут я сказала, що усе одно не дам йому спокою, доведеться ліпше вбити мене! Але він запропонував інше. І це було тяжче за смерть. Він виклав переді мною свою умову: через два роки він поверне Максові усі права (мовляв, у цей термін в нього з’явиться остаточна сума, яку він мріє зібрати від усіх закордонних екранізацій та перевидань) та під іншим іменем зникне з цієї країни назавжди. Але весь цей час я маю бути із ним. Інакше він буде змушений знищити Макса фізично».

Він думав над цим рішенням усю ніч, поки гостя спала після заштрику міцного снодійного. Він не міг її відпустити!

Дартов швидко з’ясував, хто вона така, згадав, що колись уже бачив цю жінку. Але це вже не мало значення. Коли вона лежала беззахисна та непритомна, він переніс її до ліжка і довго вдивлявся у її обличчя. Він запалив свічку — так само, як тоді, в помешканні Огюстена Флері перед портретом, і розглядав її уважно, немов реставратор, що розглядає картину, перш ніж торкнутися пензликом до священного раритету. Так незворушно він просидів перед нею кілька годин, поки остаточний план не визрів у його мозку. Потім його охопила спрага діяльності. Дартов розчистив гараж, що знаходився під його спальнею, власноруч вимив підлогу, постелив килим, перетягнув туди диванчик, поставив маленький телевізор та полицю із книжками, не забув навіть про вазони з букетами квітів. На перший час, вирішив він, зійде… Пізніше можна буде зробити краще, красивіше.

Він увесь час умовляв себе, що робить це задля своєї безпеки, але… Він знав, що вже не зможе не бачити її. От якби у нього був ТОЙ портрет! Він не винен, що ця жінка мала необережність бути подібною до ТОЇ, єдиної, один погляд на яку діяв, як найміцніший наркотик…

«Я прийняла цю умову. Але змусила його написати розписку. Можливо, це було смішно, але наполягла, аби він поставив на ній не тільки підпис, але й відбитки пальців! Усе це разом із паперами він завжди носив із собою в кейсі. Я умовляла себе, нібито сідаю до в’язниці (якщо б я справді вбила його, мій термін був би набагато довшим!) і це треба перетерпіти. Єдине, на що я не погодилася, — це ділити із ним ліжко».

Щоправда, Дартов на цьому не наполягав. Він відчував до неї щось зовсім інше, більше за тілесну пристрасть. Це почуття можна було б назвати жахом, захватом, комплексом. Часом він навіть подумував про муміфікацію і деякий час вивчав із книг це давнє мистецтво єгипетських жерців. Але тоді, міркував він, не збереглися б її очі, її рум’янець, її подих… І він відмовився від цієї ідеї. На її місце прийшла інша. Дартов сподівався, що з часом вона звикне до нього, що він поволі приборкає її, умовить бути з ним, належати тільки йому.

Тепер він кожен вечір проводив удома, відмовлявся від поїздок, конференцій, виступів. Він спускався до неї зі свічкою в руках (тільки так, як тоді в Парижі, він міг сприймати її) і вів довгі розмови, рік за роком переказуючи їй події свого життя, ніби на сповіді у священика. Він облаштував у дворі просторий вольєр, яким удень бігали собаки, вночі випускав її в сад подихати свіжим повітрям.

«Я не могла зрозуміти його поведінки. Я згодилася бути ув’язненою і не очікувала на жодну милість, крім хліба та склянки води. Але він домагався іншого. Навіть не кохання, а скоріше — прощення… Були часи, коли він приходив п’яний і валявся у мене в ногах, часом він приводив із собою своїх псів і погрожував. Найтяжчим було, коли він, за його словами, „позбавляв мене солодкого“ у вигляді відмови зробити для мене ванну або вивести в сад на прогулянку тощо… З часом, проводячи дні й вечори у виснажливих розмовах, я усе ж таки дізналася, яким чином він та його приятелі прокрутили аферу з викраденням рукописів.

Тоді у мене виникла думка помститися. Під кінець першого року я вже мало нагадувала людину, час для мене зупинився. Але думка про помсту відродила мене. Я чекала нагоди