Читати книгу - "Новендіалія"

Мора власне надумала накалатати собі велике горнятко чаю, аби зігнати думки докупи, але тут нарешті повернувся до контори «ловецький виїзд» — люте начальство, похмурий Фелікс, згорьований Мар’ян та мовчазний, як і слід йому, проквестор Горган. Не мусиш тут бути провидцем, щоб збагнути, що справа пішла навскіс, та ще й у котрімсь негаданім керунку.

Але добре хоч з усіма все гаразд — зловила себе на зрадливій попусті Мора. Тяжко далися їй останні події, слід було визнати…

— То як, — не стрималась вона, — засвідчили друге пришестя Шацького?

Хлопці на те хіба похмуро перезирнулися, а Вітій поспіхом попрямував до кабінету, однак спинився на порозі.

— Нехай он Фелікс розкаже. Можу ж я іноді делегувати свої повноваження?

І затраснув за собою двері. Фелікс насупився іще більше, а Мар’ян якось безрадісно гигикнув.

— То в чому річ? — дратівливо вже мовила Мора. — Знайшли його?

— Угу, — велемовно відказав Фелікс, тоді зглянувся нарешті і пояснив. — Знайшли. Але все, що нам лишалося з ним робити, це спакувати та відправити до «голуб’ятні».

Мора насупилась, роздумуючи.

— Значить, хтось вирішив позбутися його у той же спосіб, як він сам до того — нашого Франека?

— Та схоже на те, — неохоче зізнався Фелікс.

— Ну от… — гмукнула Мора, — а я щойно доводила Луці, що за погані жарти кари не завбачено… Дожартувався маестро. А вдалося щось дізнатись на предмет невмирущого Шацького?

Горган зненацька кинув на неї недобрий погляд. Аж дивно, подумала Мора. Фелікс тяжко зітхнув.

— А як ти собі це уявляєш? Розпитати його сусідів, чи не здалося їм, що той — недавно спочилий мрець? Ми — ну, Мар’ян здебільшого — перемовившись із консьєржкою, з’ясували, що Шацький забрідав був до нього, разом з Павліною своєю та її подружкою…

— Що за подружка? — одразу ж зреагувала на нову дійову особу Мора.

— Її звати Тілія Ольжич, — зиркнувши на клаптик паперу, що правив йому за нотатник, повідомив Мар’ян. — Пані Кася казала — вульгарна дівуля, намальована мов до е-е… мов до забави.

— Тілія Ольжич? — звів брови Фелікс. — А чого ти раніше про це не сказав?

— Ольжич… Ольжич… — промимрила Мора, намагаючись згадати, де вона чула це прізвище. — А ти що, Феліксе, знаєш її?

Той втомлено відкинувся у кріслі.

— Та перетиналися якось. Вона у клубі одному працює, помагає там всякі творчі збіговиська впоряджати. А що вульгарна — то це ще чемно сказано…

— Що за клуб? — підібрався Мар'ян.

Фелікс позіхнув.

— «Прозак».

— Ой… — мимохіть прохопилося в Мори.

Чоловіки здивовано обернулися до неї.

— Я щось може пару годин тому відправила туди Луку із Франеком. Розважатися.

Цього разу Горган не обмежився неприязним позирком.

— Досить із них розваги, — кинув він, підводячись.

Авжеж, подумала Мора, в такому товаристві не порозважаєшся. Однак і проживеш, можливо, довше. І в цьому теж, як не крути, є свої переваги.

* * *

— Тут черга, — скорботно повідомив Франек. — Зараз нас наженуть.

Лука поглянув на юрмисько коло входу. На кремезних охоронців, які словом і ділом боронили браму клубу від охочих розваги.

— Копняком під зад, — похмуро уточнив музика.

— Та невже? — чмихнув Лука, мимохіть надимаючись пихою. — Дивись, що зараз буде!

Підійшовши до охоронців, він тихцем проказав «ми від Фелікса», а, як сторожа чекально насупився, Лука ледь підняв окуляри, демонструючи на знак службової приналежності свою червону зіницю.

Охоронець блимнув неприязно, проте визнав перепустку, і Лука проштовхав приголомшеного Франека до пропахченого духмяним куривом коридору, а потім — додолу, східцями, що звивалися гвинтом межи чайних свічок та дзеркал.

«Прозак» мав довгий, занурений у підвальні надра головний зал, обіч якого під романськими арками множилися невеличкі кімнатки, де спочивали на м’яких подушках різноманітні митці та дотичне до них товариство. Грала приємна, проте невловна музика, яку вередун Фелікс називав не інакше як «шумофон». Межи гостей сновигали такі ж приємні та невловні кельнерки, чиє лаконічне вбрання та привітна постава повинні були, очевидячки, закласти основу антидепресивної терапії. Франек, проте, лише тяжко зітхнув, провівши котрусь із них тоскним поглядом. Лука знизав плечима і скерував свого «кузена» до бару.

— Почнемо з коктейлю «плацебо», — вирішив він. — А далі побачимо, як піде.

«Плацебо» був білясто-сколочений, наче рясний ранковий туман, а дух від нього йшов, як од доброго мускату. Франек хильнув його, не роздумуючи, внаслідок чого заледве не похлинувся.

— Оце «ефект плацебо» називається, — гигикнув Лука. — Там граппа, коли не впізнав, добра сороківка… Гарно?

— Кхе… — кивнув Франек.

Вони замовили ще по чарці і видерлись на зведений якраз над баром балкончик, звідки зручно було, впавши на подушки, зверхньо спозирати товариство. Лука всівся зручніше і зняв темні окуляри, бо ж у підвальному мороці навряд чи хто завважить яку недоречність. Можна було попуститися бодай ненадовго.

— Тут, трохи згодом, жива музика гратиме, — пообіцяв Лука. — Якщо «Голота» — то це буде весело, хоч і «Шибениця» — нічого, і вокалістка у них така… така, в драних панчохах…

— Ага, гра-атиме… — не дослухаючись, забідкався Франек. — А в мене гітара пропала… Справжній «Фендер», два роки гроші збирав…

— Ну чого зразу пропала? — заспокійливо мовив Лука. — Ось Клим попросить когось із наших звитяжних полісменів, так вони сходять завтра і заберуть.

— Ага, знаю я, як вони її заберуть: брудними пальцями — тиць, декою об сходи — хрясь…

Лука тяжко зітхнув.

— Ти скиглити припиниш, ні?

— Ні! — затято мовив музика. — Ну що хорошого, скажи, тут зі мною сталося? Фестиваль спаскудили, гидотою напоїли, гітару поперли… А це, може, єдиний був шанс вийти межи люди… І що тепер? Все — тепер. Буде з мене музики.

— Та припини! — обурився Лука. — Гарна в тебе пісенька була — про Бахуса і таке всяке. Тільки я не зрозумів, що ти там потім бубонів латиною…

Франек зиркнув на нього понад склянкою, готуючись хильнути з горя.

— Якою ще латиною, брате?

— Ну… — трохи розгубився магістратський інтерн. — Тоді, на Риторики… Коли тобі геть споганіло, ти ніби як марив, але все на мотив тої твоєї пісеньки… пам-парам-пам, пам-парам-пам… тільки латиною.

Франек таки випив, цього разу не похлинувшись, і зиркнув похмуро.

— Аби ти знав, — повідомив він, — коли хто казатиме, що «латина — не хрін собачий», я вимагатиму ілюстрованих свідчень. У житті ні слова не вимовив тою говіркою.

Лука потер скроні. Невже йому примарилось тоді? З якого б це дива? Тривожний, чесно кажучи, симптом…

— А, до речі, — мовив Франек, розглядаючи світ через каламутний вміст чарчини, — може, ти знаєш, як воно правильно зветься — коли все тобі бридке й немиле… коли ліг і сконав би, коли