Читати книгу - "Стань сильнішим"

темну сторону, вона навчається співчувати темним сторонам інших людей. Найспівчутливіші люди, з якими я зустрічалася і спілкувалася, — це люди, які не тільки зазнавали падінь на арені, але й були достатньо хоробрими, щоб розплющити очі на страждання інших, що лежать долілиць поруч.

Навколо відмінностей між співчуттям, співпереживанням і симпатією багато дискусій. Спираючись на отримані мною дані, я зробила такі висновки.

Співчуття. Визнаючи темне і світле в нашій людській спільноті, ми зобов’язуємося, зіткнувшись зі стражданням, виявляти любов і доброту до себе та інших.

Співпереживання (емпатія) — це найпотужніший інструмент співчуття; це емоційна навичка, яка дозволяє нам реагувати на інших людей з увагою і турботою. Співпереживання — це вміння зрозуміти, що відчуває інша людина, і виявити це розуміння. Важливо зазначити, що співпереживати означає зрозуміти те, що відчуває інша людина, а не відчувати те саме, що й вона. Якщо хтось почуває себе самотнім, співпереживання вимагає від нас не почувати себе самотнім також, а лише згадати власний досвід самотності, щоб зрозуміти і підтримати іншого. Можна вдавати співпереживання, але, коли ми чинимо саме так, це не зцілює і не поєднує нас із тим, хто страждає. Умовою для справжнього співпереживання є співчуття. Ми можемо співпереживати, якщо готові розділити біль іншої людини. Співпереживання — це протиотрута від сорому і серце взаємовідносин.

Симпатія виникла в моїх дослідженнях як форма відокремлено­сті, а не інструмент встановлення зв’язків. Симпатія віддаляє. Коли хтось каже: «Мені шкода тебе» або «Це, мабуть, було жахливо», він тримається на безпечній відстані. Замість того щоб використати потужне «я також» співпереживання, симпатія дає зрозуміти: «Не я», а потім додає: «Але мені тебе шкода». Симпатія — це радше причина сорому, аніж те, що зцілює від нього.

Переворот

Клаудія і далі осмислює свою історію та шукає дельту й ключові знання, а я сподіваюся, що вона пам’ятатиме: вибір допитливості і внутрішнього зв’язку замість уникання або замкненості у собі, коли відчуваєш біль, — це вибір мужності. Також це шлях до народження співчуття, духовного зв’язку і пробачення. Люди з розбитим серцем насправді найхоробріші серед нас, тому що вони наважилися любити і наважилися пробачити.

Клайв Льюїс так чудово сказав про це в одній із моїх найулюбленіших цитат:

«Любити означає бути вразливим. Будь-що ви полюбите — і ваше серце напевно буде вичавлене та, ймовірно, розіб’ється. Якщо ви хочете зберегти його недоторканим, нікому його не віддавайте, навіть тварині. Ретельно обгорніть його захопленнями і маленькими приємностями, уникаючи будь-яких прив’язаностей. Надійно замкніть його в скриньці або в труні власного егоїзму. Але в цій скриньці — надійній, темній, нерухомій і позбавленій повітря — серце зміниться. Ні, воно не розіб’ється; воно стане небитким, непроникним і незмінним. Любити означає бути вразливим»66.

8. Довірливий простак

Осмислення потреби, зв’язку, суджень, власної цінності, привілеїв і прохання про допомогу

Квітень

Я зателефонувала до Аманди, щойно прочитала в газеті про лекцію: «Енн Ламотт приїжджає до міста! Мабуть, це знак!»

Моя подруга і колишня аспірантка Аманда поділяє мій ентузіазм щодо праці Ламотт, і ми запланували відвідати її лекцію разом. Аманда — одна з найрозумніших осіб, яких я знаю, і ніколи не ухиляється від гарненької теологічної суперечки. Ми й досі ведемо постійні, іноді затяті, але завжди цікаві дискусії про природу віри. Аманда, яка походить з родини євангелістів, у той час почала досліджувати інші вияви віри. Ми зі Стівом розмірковували про повернення до лона церкви з тієї ж причини, що й більшість людей: у нас були маленькі діти, і ми хотіли, щоб вони пізнали принаймні ази віри, які допоможуть їм зробити свій власний вибір.

Ми зі Стівом вдячні долі, що обоє виросли в родинах із сильною духовною основою, але якоїсь миті відчули себе обдуреними релігією і пішли з церкви. Жоден із нас не міг чітко сформулювати, що ми відчували, поки я не почула, як Ламотт процитувала аудиторії слова Пауля Тілліха: «Протилежність віри — не сумнів, а визначеність»67. Ми зі Стівом залишили лоно церкви не тому, що втратили віру в Бога. Релігія пішла з нашого життя, коли церква почала ставити політику і визначеність попереду любові і таємниці.

Щойно ми сіли на наші місця в залі середньої школи, почав виступати джазовий квартет, а на великому екрані з’явилися фотографії бездомних чоловіків та жінок. Цей захід був добродійною акцією зі збору коштів для «Володаря вулиць», єпископальної церкви в Г’юстоні, яка допомагає безхатченкам. За кілька хвилин на сцену вийшов отець Мюррей Пауелл: він розповів про роботу церкви, а потім представив Ламотт. Одна фраза з його виступу особливо мене вразила. Він сказав: «Коли ви відвертаєтеся від бездомної людини, ви зменшуєте її і свою власну людяність».

Коли ви чуєте щось подібне, не треба навіть глибоко замислюватися, аби знати, що це правда. Я досить добре знайома з отцем Мюрреєм, аби знати, що він не мав такого наміру, але, коли він сказав ці слова, я спаленіла від сорому. Я зненацька подумала: «Він каже про мене. Я відвертаюся».

Як дослідниця, яка роками вивчала сили зв’язків, я маю краще, ніж будь-хто, розуміти, що людині необхідно бути побаченою. Однак я дивлюся убік, навіть коли опускаю шибку автомобіля і простягаю жебракові пляшку води і батончик Powerbar або ж доларову купюру. Я можу всміхнутися, але уникаю зорового контакту. І найгірше те, що я й гадки не маю чому. Річ не в тім, що я боюся побачити біль або страждання: я працювала в службах захисту дітей та з жертвами домашнього насильства і ніколи не відверталася. Я сиділа напроти кривдників та скорботних батьків і не відводила погляду. Тоді чому мені так важко дивитися на людей, які живуть на вулиці?

Коли того вечора я лежала в ліжку, моя допитливість прокинулась, як це часто буває, у вигляді молитви. Я молилася про допомогу, щоб зрозуміти, чому, попри усі свої знання про важливість встановлення зв’язків, я так передбачувано відвертаюся. Наступного ранку я прокинулася, очікуючи на відповідь. Я навіть полежала із заплющеними очима, сподіваючись на прозріння, яке могло прийти вночі. Але нічого не відбулося.

Отець Мюррей зворушив мене до сліз, і я завзято молилася про розуміння, але цього разу для розуміння мені знадобилося дев’ять місяців допитливості, молитов і осмислення. Замість миттєвого прозріння я пережила низку святих і нечестивих миттєвостей, які зрештою поставили мене віч-на-віч з одним із моїх найбільших страхів і в процесі навчили мене саме тому, що мала на увазі свята Тереза Авільська, коли казала: «Над молитвами, що отримали відповідь, пролито більше сліз, ніж над тими, що залишилися без відповіді».

Червень

Немає нічого кращого за тепле відчуття причетності — відчуття, яке приходить, коли ви є частиною чогось, що ви любите або в що вірите. І немає жодної відчутнішої ознаки причетності, ніж побачити своє ім’я і фотографію в переліку офіційних членів якоїсь спільноти. Після двадцятирічної перерви у відвідинах церкви і року пошуків потрібної нам парафії ми зі Стівом нарешті знайшли чудову церкву для нашої родини. Суботнього ранку ми ухвалили важливе рішення приєднатися до спільноти, зробивши родинний знімок для переліку парафіян. Я рано прокинулася, дала собі лад, приготувала сніданок і причепурила дітей. У автомобілі я відчула всеохопну радість. Ми були разом. Ми сміялися. Якоїсь миті всі четверо, навіть Чарлі, якому