Читати книгу - "Стань сильнішим"

наукові праці. Я цілком очікувано виявила більшу кількість емпіричних доказів того, що пробачення позитивно співвідноситься з емоційним, психічним і фізичним станом63. Почала вимальовуватися чітка і зрозуміла модель. Вона знайшла підтвердження в прочитаній мною книжці «Книга пробачення: чотиришаговий шлях до зцілення себе і нашого світу» («The Book of Forgiving : The Fourfold Path for Healing Ourselves and Our World») архієпископа Десмонда Туту і його доньки, преподобної Мпхо Туту64.

Архієпископ Туту був головою Комісії правди й примирення в Південній Африці, а преподобна Мпхо Туту — священослужителька Єпископальної церкви і виконавчий директор Фонду спадщини Десмонда і Лії Туту. «Книга пробачення» стала однією з найважливіших книжок, які я будь-коли читала. Я щиро зізнаюся, що мені бракує слів, щоб адекватно описати її іншим. Вона не лише підтвердила те, що я дізналася про пробачення від Джо, але також все те, що я довідалася про вразливість, сором, мужність і силу життєвих історій. Книжка пояснює практику пробачення, котра містить розповідь історії, визнання болю, дарування пробачення, оновлення або закінчення стосунків. Архієпископ Туту пише:

«Пробачити — це не просто виявити альтруїзм. Це найкраща форма отримання особистої вигоди. Це також процес, який не заперечує ненависті і гніву. Ці емоції є частиною буття людини. Ви ніколи не повинні ненавидіти себе за те, що ненавидите інших — тих, хто здійснює жахливі речі: про глибину вашої любові свідчить ступінь вашого гніву.

Однак коли я веду мову про пробачення, я маю на увазі віру в те, що в результаті ви можете стати кращою людиною. Кращою, ніж людина, охоплена гнівом і ненавистю. Перебування в цьому стані замикає вас у ролі жертви і робить залежним від переслідувача. Якщо ви знайдете в собі силу пробачити, ви звільнитеся від переслідувача. Ви зможете рухатись далі і навіть допомогти переслідувачу так само стати кращою людиною».

Отож пробачення не означає забуття, або зняття відповідальності, або поблажливості до болючих образ; це процес прий­няття і зцілення, аби ми змогли жити по-справжньому. У своїй книжці про пробачення Туту з’ясували, що важливо не лише називати свій досвід і визнавати свою історію, а також розповіли про те, як розуміння процесу може призвести до ясності, мудрості і самоповаги. Ми надто часто шукаємо легких і швидких відповідей у складних ситуаціях. Ми сумніваємося у своїй власній хоробрості, а зіткнувшись зі страхом, занадто швидко здаємося.

Клаудії, котра переживає нелегкі часи у зв’язку із ситуацією в родині, ймовірно, доведеться осмислювати пробачення. Я ніколи не зустріла — ані приватно, ані під час роботи — нікого, хто б зміг уникнути думок про пробачення. Також і пробачення себе самого. У сімейних та інших близьких стосунках ми любимо один одного і заподіюємо одне одному біль. Відтак постає питання: «Що саме повинне закінчитися або померти, аби відродилися наші стосунки?»

У одному з найважчих випадків осмислення пробачення себе мені довелося вбити думку про те, що проведені мною дослідження сорому і розуміння заподіяного ним болю якимось чином звільнили мене від бажання присоромлювати інших людей. Здається, це суперечить здоровому глузду, але моя віра у те, що я нібито знаю достатньо, щоб не поводитися так, інколи робило мене сліпою до болю, який я заподіювала, і не свідомою того, коли потрібно виправитися. Цей міф мусив померти, а мені довелося пробачити себе за встановлення недосяжних і, зрештою, руйнівних очікувань.

Один із моїх найпотужніших досвідів пробачення я отримала, коли нарешті припинила втікати від горя, яке відчувала під час розлучення батьків, і почала робити кроки до пробачення. Цей процес спричинився до однієї з найважчих, але найважливіших «смертей» у моєму житті. Мені довелося поховати ідеалізований образ своїх батьків і подивитися на них як на людей з проблемами і непереборними труднощами, з їхніми власними важкими історіями і розбитими серцями. Як найстарша дитина в родині, я намагалася захистити брата і сестер, утримуючи їх якнайдалі від лінії фронту, а це означало, що сама я спостерігала проблеми зблизька. Тоді я побачила гнів і провину. Але зараз розумію, скільки болю, страждань, страху і сорому мали відчувати мої батьки під злістю і звинуваченнями.

У той час моїм батькам не було до кого звернутися, і вони не могли нічого вдіяти з негативними емоціями. Ніхто не говорив про подібні речі. Не було жодних фільмів, телевізійних програм або суспільних обговорень того, що насправді відбувається в родинах. Я не можу уявити їхній страх утратити все, спроби утримати родину з шести осіб на плаву без жодної підтримки або можливості боятися і бути вразливими. Мої батьки зростали в родинах, де розмова про почуття була останнім пунктом у переліку речей, необхідних для виживання. Там не було місця для розмов про емоції. Натомість потрібно було тримати все у собі… і знову тримати в собі… старатися наполегливіше... верещати голосніше…

Смерть ідеалізованого образу батьків, учителів, наставників — важливий етап в подорожі героя — це завжди страшно, тому що це означає, що ми стаємо відповідальними за свій власний досвід і духовний ріст. Але смерть також прекрасна, тому що звільняє простір для нових стосунків — чесніших зв’язків між справжніми людьми, які докладають до цього максимальних зусиль. Звісно, ці нові зв’язки вимагають емоційної й фізичної безпеки. Ми не можемо бути вразливими і відкритими з людьми, які роблять нам боляче.

Народження цих нових відносин із моїми батьками також змусило мене поховати думку про те, що якщо ви достатньо розумні або талановиті, то зможете захистити свою родину від болю. Якщо ви зазнаєте труднощів, ваш партнер і діти теж переживають важкі часи. І з цим все гаразд, якщо ми визнаємо біль, забезпечуємо кожному безпечний простір, у якому можна поговорити про власні занепокоєння, і не вдаємо, що можемо забути про біль. Труднощі трапляються. Ми робимо своїм дітям подарунок, коли навчаємо їх тому, що падіння неминучі, й дозволяємо їм брати участь в сповненому любові і підтримки процесі підйому.

Осмислення співчуття та співпереживання

Те, що Клаудія розповіла мені про важливість погляду на світ з підлоги арени, посідає чільне місце в концепції співчуття. Визначення співчуття, яке найточніше відбиває те, що я довідалася зі свого дослідження, походить із книжки «Місця, які вас лякають» («The Places That Scare You») американської буддійської черниці Пеми Чодрон65. У своїй книжці Чодрон пише:

«Практикуючи співчуття, ми можемо досвідчити страх перед болем. Практика співчуття вимагає сміливості. Вона спонукає нас навчитися розслаблятися і повільно наблизитися до того, що нас лякає… Для розвитку співчуття ми використовуємо увесь свій життєвий досвід: наші страждання, співпереживання, а також свою жорстокість і страхи. Так і має бути. Співчуття — це не взаємини між цілителем і пораненим. Це взаємини між рівними. Тільки в тому випадку, якщо ми добре пізнаємо власні темні сторони, ми зможемо сприйняти темну сторону інших людей. Співчуття стає справжнім, коли ми усвідомлюємо спорідненість людського роду».

Хоча Клаудія усе ще в процесі осмислення, вона сказала мені, що її досвід допомагає їй бути співчутливішою до себе самої і співпереживати іншим. Пізнаючи свою