Читати книгу - "Стань сильнішим"

Коли ми під’їхали до величного собору, сонячні промені падали крізь шпилі й осявали церковне подвір’я. Я відчула величезну гордість завдяки нашій причетності до церкви в центрі Г’юстона, стоп’ятдесятирічна історія якої просто вражала. Це священне місце було глибоко духовним, неприступно-загадковим і пристрасно відданим служінню бездомним. Мені подобалося, що найпершими членами нашої нової церкви були духовні люди, які з’їхалися з різних куточків Сполучених Штатів, аби створити нову спільноту — республіку Техас. Поки Стів паркувався, я визирала з вікна автомобіля, думаючи: «Це моя церква. Я стала частиною її історії і спільноти, так само як чоловіки і жінки, які відвідували цю церкву у ті часи, коли вулицями міста ходила рогата худоба».

Я також раділа, що відтепер у нас було місце, до якого ми можемо повертатися, — місце, де можна зробити внесок у допомогу спільноті і навчити дітей чинити так само.

Щойно ми припаркувалися, діти вискочили з машини і помчали до фонтану на внутрішньому подвір’ї. Я гукнула: «Не намокніть! Не пхайте руки у фонтан! Не забрудніться! Ми сьогодні фотографуємося!» Стів похитав головою, неначе кажучи: «Щасти тобі».

Минаючи головний вхід і прямуючи до бічних дверей, я зауважила під навісом стосик газет і трохи сміття. «Це моя церква. Цього сміття не має тут бути». Я підійшла, згребла однією рукою розкидане сміття, а іншою взяла газети і пішла до сміттєвого контейнера.

З кожним кроком я відчувала посилення жахливого смороду. Інстинктивно я понюхала сміття в лівій руці. Нічого. Можливо, затхла картопля фрі. Потім я піднесла до обличчя газети в правій руці. Нюхаючи папір, я подумки оцінила вагу, щільність і вигляд газет, дивно складених трикутником, що утворював майже ідеальну кишеню.

— О боже! Це лайно! Стів, допоможи! Це лайно! О боже! От срань господня! Тут хтось напаскудив!

Я з криком помчала до смітника. Я викинула все до контейнера і трусила над ним порожніми руками, наче намагалася скинути мікроби. Стів буквально зігнувся навпіл, істерично регочучи.

— Це не смішно. Чому ти смієшся? О боже! От срань господня, я така бруднюща!

Стів насилу витиснув із себе:

— Припини це казати! О, я не можу. Це дуже смішно!

Обурена, я відгавкнулася:

— Що тут смішного? Нічого смішного тут немає.

Стів на мить припинив реготати і мовив:

— Срань господня. Розумієш? Срань господня!

І він знову розреготався.

Я закотила очі і попрямувала до туалету. Після четвертого, ретельного, наче перед операцією, миття руки з милом, я зрозуміла, що це і справді було смішно. Коли я вийшла, Стів чекав на мене з покаянним виразом обличчя, яке швидко змінилося ще одним вибухом неконтрольованого сміху.

Протягом декількох наступних місяців я щоразу згадувала той стос газет, коли бачила безхатченків, яких, на жаль, майже щодня зустрічаєш в урбаністичному Г’юстоні. Я думала про те, як принизливо не мати місця, щоб сходити в туалет, ніде, окрім як на газету біля входу до церкви. Я думала про безхатченків, з якими працювала, коли була соціальним працівником, і про те, скільки серед них було військових ветеранів, і як більшість із них боролася з душевними травмами, залежностями й психічними захворюваннями. Я також думала про страх, який усе ще огортав мене, коли я зупинялася на світлофорі поруч із жебраком.

Я досі відводила погляд, але не зарозуміло, а інцидент з газетою спонукав мене запитати себе, чи не пов’язано це з усвідомленням, що я недостатньо допомагаю іншим людям. Моя реакція на дискомфорт часто така: «Роби більше! Допомагай більше! Давай більше!» Можливо, я могла б дивитися людям в очі, якби не відчувала пекучого сорому за те, що не допомагаю. Отож я збільшила свої пожертви і напакувала в машину побільше напоїв і цільнозернових батончиків.

Але це не допомагало. Щось надалі заважало мені дивитися на людство по той бік автомобільної шибки.

Вересень

Через три місяці після фотографування в церкві я зайшла до супермаркету зі здоровою їжею за готовим обідом для себе і товаришки, яка відновлювалася після операції. Схилившись над вітриною із салатами та гарячими стравами, я зауважила чоловіка, що спостерігав за мною. Це був білий чоловік середнього віку у фланелевій сорочці, брудних джинсах і черевиках, обліплених грязюкою. Він так низько насунув картуза на обличчя, що його очей майже не було видно. У нього був такий вигляд, ніби він працював на будівництві. Можливо, я б не звернула уваги на нього, якби він не стояв на одному місці, переступаючи з ноги на ногу і вивчаючи гарячі страви.

Ми поглянули один одному в очі, і я збентежено всміхнулася і відвела погляд. Зненацька він витягнув із кишені телефон і почав говорити. Як людина, яка теж застосовує трюк із телефоном у незручних ситуаціях, я зрозуміла, що саме він робить — на іншому кінці дроту нікого не було. Мої підозри підтвердилися, коли він сунув телефон в кишеню на півслові, щойно я підійшла до іншої вітрини з гарячими стравами.

Я наповнила ємність супом із сочевиці. Підійшовши до вітрини з салатами, я поглянула на будівельника. Щось було не так. Щоразу, коли я опускала голову і потайки зиркала на нього, він відвертався. Коли я помічала, що він дивиться на мене, сама відводила погляд.

Я наливала салатну заправку в маленьку паперову чашку, коли краєчком ока зауважила якийсь гармидер. Чоловік підбіг до вітрини з гарячими стравами, обома долонями зачерпнув печеню, соус і смажені овочі і побіг до виходу. Поруч стояла лише якась жінка, однією рукою тримаючи кошик для продуктів і притуливши іншу руку до роззявленого рота.

Підбіг працівник крамниці і запитав, що сталося. Я пояснила, він похитав головою, квапливо схопив великий металевий контейнер із залишками печені і побіг назад на кухню. Я стояла, не в силах зрушити з місця.

Що, в біса, сталося? Чи знайшов той чоловік безпечне місце, щоб сісти і поїсти, або з’їв усе біжучи? Я мала всміхнутися йому. Чому я відверталася, коли він дивився на мене? Можливо, він намагався щось мені сказати. Я могла б купити йому справжній обід. У контейнері. З виделкою. Чи не попік він їжею рук? Ніхто не повинен так поводитися з їжею.

Тоді я почала запитувати себе, чи мій дискомфорт не був меншою мірою викликаний тим, що я недостатньо допомагаю, а більшою — моїми можливостями? Ймовірно, я не дивлюся в очі жебракам, тому що мені незручно за мій добробут? Зараз я заробляю більше. Щодня їжджу автомобілем. Ми більше не пильнуємо за тим, щоб постійно вимикати світло. Я не беру додаткові зміни у барі, аби заплатити за помешкання. Ніхто не витріщається на мене в супермаркеті здорової їжі і не дивується, що я тут роблю.

Мені випала велика честь викладати курс із питань раси, класу і статі в Університеті Г’юстона — одному з найбільш расово й етнічно строкатих науково-дослідних інститутів в США. Я досить багато довідалася про те, як небезпечно для нас гадати, ніби ми знаємо все, що потрібно знати на цю тему. Саме тієї миті ми припиняємо звертати увагу на несправедливість. І помилково вважаємо, що можна не звертати на це уваги, тому що нас самих не переслідували, не звільняли, не принижували або не занижували нам зарплату. Можливо, відведення погляду якось пов’язане із привілеями. Мені потрібно більше і довше поміркувати про свою поведінку і визнати, що вибір, на кого дивитися, а на кого ні, — це одна з найзгубніших функцій привілеїв.

Усвідомлення привілеїв і реагування на несправедливість вимагає