Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

— Може, так воно і є, — задумливо сказав Бойчук, — але чому не всі люди піддаються злу?

— Я вірю в Бога, — відповів панотець.

Ми завершили їсти й акуратно прибрали залишки. Отець Василь відійшов і почав молитися. Усі інші мовчали, — і я не знав, про що думають і на що сподіваються у своїх думках мої товариші.

— Ну що, хлопці, пішли, — порушив мовчанку Кожух. Полковник довго стояв, дивлячись на верхівки дерев, потім, немов прийшовши до тями після забуття, швидко наказав:

— Ми беремо смолоскипи. Першим йду я. За мною отець Василь і Бойчук. Прикривати нас зі спини піде Кожух.

Я закам’янів і розгублено вигукнув.

— А я?

Полковник підійшов до мене й несподівано м’яким голосом сказав:

— Ти не підеш.

Я ошелешено дивився на нього.

— Зрозумій правильно, Андрію, ти вже був у Храмі Жаху і другий раз залишишся в ньому назавжди.

— Я мушу йти з вами, — уперто заявив я. Полковник повільно, карбуючи кожне слово, проговорив:

— Пане підхорунжий, другий раз жодна людина не зможе ввійти туди і при тому залишитися людиною — ми полюємо на зло, а воно полює на нас. Тому слухайте мій наказ: зараз ми спускаємося туди, а ви негайно повертаєтеся до Подебрад. У будь — якому разі, ви залишитеся єдиним, хто знає всі деталі цієї історії, і саме ви будете зберігати знання про Храм Жаху. Усе. Прощайте.

Полковник на мить стиснув мені плече, закинув наплічник за спину і взяв до рук смолоскип. До мене підійшли Бойчук, священик і Кожух. Я мовчки потиснув їх руки. Долоні були міцні й гарячі. Кожух декілька секунд дивився мені в обличчя, потім пішов за іншими.

— Ну, з Богом, козаки! — сухо сказав полковник, запалив смолоскип і зник у отворі. За ним ступили Бойчук і панотець. Кожух на мить затримався й озирнувся на мене — здалося, що він щось сказав, але що саме, я так і не почув. Ще хвилину в отворі блимало світло, поступово гасло й нарешті остаточно щезло.

З годину я просидів біля отвору, у якому зникли мої друзі. Ніколи в житті мені не було так погано. Декілька разів я зривався й рішуче підходив до отвору, але потім згадка про наказ полковника примушувала мене повертатися.

Так пройшло декілька годин — жодного звуку не долітало з темряви. Нарешті я у відчаї махнув рукою й побрів назад, до польського кордону.

Акція «Бужа». Волинь, 1943 р.

1

Осінній дощ здавався безмежним. Вода була повсюди — лилася з чорних дерев, хлюпала під ногами, просочувала кожну нитку одягу. Думалося, ще трохи, і на землю зринеться остання хвиля, щоб поглинути нерозумний людський рід. Полковник зупинився і, хропучи розпухлим горлом, напружено прислухався до глевкої темряви. Йому здалося, що він відірвався від погоні. Ліс мовчав. Позаду залишились задушений вартовий і троє прошитих автоматними чергами втікачів. Полковникові пощастило більше. Котрий раз у житті…

До концтабору він потрапив майже випадково. Начальник міського гестапо, продивляючись реєстри підозрілих міщан, не зміг повірити, що людина з такою біографією не входить до Організації або Повстанської Армії, і про всяк випадок розпорядився запроторити полковника до концтабору.

Концтабір був збудований нашвидкуруч у 1939 році для потреб Побудованого Соціалізму, але продовжив своє безперебійне функціонування й на користь Тисячолітнього Райху.

За колючим дротом у дощатих бараках понуро чекали своєї черги євреї, цигани, військовополонені, закладники та інші численні вороги «програми — мінімум» націонал — соціалізму. Іноді, не частіше разу на тиждень, кілька десятків в’язнів заганяли на вантажівки й відвозили в ліс, звільняючи місце для нових приречених.

Безперервний гавкіт собак, колючий дріт і кулемети на вишках, пронизливий голод, вогкість і холод швидко перетворювали в’язнів на сіру, отупілу масу. Полковник відразу зрозумів: якщо він не втече найближчим часом, то незабаром голод підточить тіло, а тупий відчай, яким дихали навіть дощаті стіни барака, — душу.

З першої хвилини полковник почав уважно приглядатися до інших в’язнів. Через декілька днів він вже точно знав — троє з них ще здатні дертися крізь кулемети на вишках. Лейтенант Червоної армії, який тільки два місяці тому закінчив офіцерські курси і в першому ж бою потрапив у полон; молодий сільський хлопець, зв’язковий Організації, і робітник, запідозрений німцями у шкідництві. Уночі вони забили вартового і втекли.

Хлопець загинув першим, потім собаки наздогнали робітника, лейтенант підвернув ногу і з захопленим у вартового автоматом нарешті закінчив свій бій. Так чи інакше, усі вони втекли і продовжили свою долю за власним розумінням…

Село мало знаходитися на відстані тридцяти — сорока кілометрів. Полковник приблизно визначив, у якому напрямі йти, і зачовгав далі по болоту.

Десь на Дніпрі вирувала велетенська заграва, лісова Волинь ще здригалася від битви Повстанської Армії з частинами Вермахту, а він брів собі в темряві, і здавалося, що всі буревії пронесуться над ним.

Полковник не знав, що акція «Бужа» вже почалася.

* * *

Наступної ночі небо трохи прояснилося, і полковник зміг зорієнтуватися по зірках. Він зрозумів, що зробив добрячий гак, але йде у правильному напрямі. Ще через добу він добрався до села.

Лісова Волинь — край хуторів. Село порівняно велике. Полковник довго спостерігав за крайніми хатами. Батьки загиблого хлопця жили недалеко від околиці. Німців не було видно. Уночі він вирішив ризикнути. Тим більше, що іншого виходу не залишалося. Полковник крадькома дібрався до хати, про яку казав хлопець, і постукав у віконце. Господарям не треба було довго пояснювати, хто він і звідки. Його швидко впустили.

Полковник сидів за столом і з натугою ковтав нашвидку приготовану гарячу їжу. В очах господарів, які напружено сиділи навпроти, стояло німе запитання. Полковник відчув, як до горла підступає нудота. Тіло повільно охоплював жар. Він підняв очі й побачив сльози, які повільно котилися по обличчю жінки. Стіна з вузьким віконцем та іконами під рушниками хитнулася, і полковник відчув, що провалюється в темну рятівну порожнечу.

2

Тиждень полковник пролежав у лихоманці. Господарі переховували його на горищі. Він з натугою ковтав трав’яні відвари й марив забутими іменами й подіями. Іноді