Читати книгу - "Троща"

Стодоля теж кахикнув неголосно, і вони поволі пішли один одному назустріч.

— Є? — спитав ще на відстані Стодоля.

— Є, — відповів Місько.

— Сам?

— Сам-один.

— Заснув?

— Так.

Місько вихопив пістолет і вистрілив йому в груди. Тієї ж миті відскочив убік, сховавшись за кущ свербивусу. Стодоля зігнувся і впав.

Одночасно з поля в наш бік посипалися стріли. Від лісу вдарило світло рефлекторів, завили двигуни автомобілів. Ми зрозуміли, що більшовики підготувалися до цієї зустрічі не згірше за нас.

Праворуч затарабанив кулемет Сома, по лівий бік ударив вогнем Верба. Ми з Сірком теж сипнули з автоматів у напрямку поля, звідки почали стрілянину більшовики.

Машини швидко наближалися, сліпили фарами очі. Не можна було гаяти ні секунди. Сірко ще випустив серію зі свого дзвінкого «шмайсера», і ми побігли забрати труп Стодолі. Тут нас приголомшила ще одна несподіванка. Трупа не було. Очевидно, Стодоля не сконав від рани, а після того, як упав, зібрався на силі й кудись відійшов чи відповз.

Не видно було й Міська. Ми з Сірком розгублено кліпали очима, потужні рефлектори світили чимраз ближче. Добре, що Сом з кулеметом, Сулима та Верба стримували їх вогнем, бо ми б там не протрималися ані хвилини.

— Міську! — крикнув я. — Міську, ти де?

Він не озивався.

Більшовики з поля підсувалися ближче. Сірко знов урепіжив по них зі «шмайсера» і в розпачі закричав:

— Хлопці, до переду! Ми їх тут всіх покладемо!

— Міську! — гукав я.

З машин шугнули вгору ракети, освітили поле й наші кущі.

— Міську!

Треба було мерщій відходити, а його не було. Ніхто не озивався. Від Стодолі теж не було і знаку.

— Цофаєм! — крикнув я до Сірка, і тепер перед нами була лише одна дорога. До обори, на місце збірки, яке призначив нам Сулима.

Ні кулемета Сома, ні автомата Верби вже не було чути. Ми з Сірком мусили тікати звідтам чимдуж, щоб не привести за собою куфайників до обори. Але, відбігши метрів на триста, ще залягли в бур’янах і вдивлялися в поле, по якому металося світло фар. У тому світлі побачили, що більшовики йдуть через поле розстрільною. Одна машина під’їхала до місця атентату й освітила кущі, в яких ми недавно сиділи.

Того, що хтіли, ми ніде не побачили.

— Може, він уже там? — Сірко показав очима в той бік, де після атентату мали зібратися всі.

— Може, — сказав я.

Але надія була квола.

Ми нахильці пішли до обори. Коли світло фар било в наш бік, ми падали на землю й чекали, поки машина розвернеться.

Біля солом’яної буди застали Сулиму, Сома й Вербу.

Три найкращі бойовики Сулими, якщо до них зачислити і його самого, з надією дивилися на нас. Не побачивши в моїх руках торби з головою Стодолі, Сулима все зрозумів. Ні, не все. Він ще не знав найгіршого. Я доповів йому про перебіг невдалого атентату: Стодоля з місця замаху щез, Місько теж невідомо куди подівся.

— Чорт! — заскрипів зубами Сулима. — Шляк би вас витрафив! Якась вистава, а не ліквідація!

Ми з Сірком опустили голови, ніби були винуватцями в тому, що все так сталося.

— Слухай! — раптом скрикнув Сулима. — То виходить, що Місько теж є агентом? Може, він стріляв сліпим набоєм[46]?

— Не знаю, — сказав я.

— «Не знаю», — перекривив він. — А що ти знаєш? Може, тебе теж взяти на слідство?

— Беріть, — відповів я. — Але давайте ще почекаємо. Раптом він прийде.

Сулима зайшов у буду й закурив. Сом із Вербою перезирнулися: здається, вони так і не зрозуміли, що сталося.

Ми з Сірком вдивлялися в ніч, ловлячи кожен звук. Не вірилося, що Місько є агентом. Але він не приходив. Ми бачили тільки далекі відсвіти фар у полі та біля хутора Подорожчина.

— Чорт! Чорт! — Сулима бив себе кулаками по колінах і курив цигарку за цигаркою.

Його найкращі бойовики Сом і Верба відмовчувалися. Коли провідник не в гуморі, ліпше мовчати.

Я не знав, що й думати. Знов і знов поновлював у пам’яті ту картину. «Є? — Є. — Сам? — Сам-один. — Заснув? — Так». Місько стріляє, відскакує, як і домовлялися, вбік, Стодоля, зігнувшись, падає. Що не так?

Та враз мені розвиднилося в голові і я обернувся до Сулими:

— А якщо Місько — агент, то кого вони там шукають на полі?

— Нас, — спокійно відповів Сулима.

— Нас? — на якийсь час мені відібрало тяму: як це так — ми тут, а вони шукають нас там.

— Саме так, — сказав Сулима. — Шукають убитих чи поранених.

Його зовсім не зацікавила моя думка. Сулима був стурбований тим, що операція провалилася, завдання не виконано. Він би зрозумів невдачу, якби Стодоля не з’явився на зустріч чи прийшов відразу з галайстрою більшовиків. А якщо все відбулося за планом, якщо Місько стріляв упритул і Стодоля впав, то де вони обидва пропали? Куди побіг живий і де подівся мертвий? Кого шукали більшовики на місці атентату?

Було над чим сушити голову. Уже машини перестали освітлювати поле, а Місько так і не явився. Сулима сказав, що можна розходитися. Йому з Вербою і Сомом час вирушати, дорога неблизька. Він підійшов до мене, хотів щось сказати, аж тут ми всі разом повернули голови в бік хутора.

Там вирувало таке полум’я, що мені спершу здалося, ніби горить ліс. Та потім ми побачили, що то палає садиба Рогальського — хата, стодола, шопа, оборіг. Заграва охопила все небо, поглинувши зорі й Великого Воза. Ми чули гуготіння полум’я, тріск, людські крики і ґвалт. Червоні відсвіти діставали наших облич, на яких відбивалася моторош нічної пожежі. Нараз перед нами освітився весь простір аж до хутора, але ми вже не мали надії когось побачити. Сягнувши своєї вершини, вогонь почав осідати, вряди-годи викидаючи вгору червоні віхті.

Сулима відкликав мене убік і призначив зустріч на тому пункті, де ми раніше зустрічалися з Брозом. «Невже візьмуть на слідство?» — подумав я. А чому ні? Якщо не розгледів у Міськові агента, то, може, й у самого рило в пір’ї? Логіка тут проста.

Полум’я осіло, але над Подорожчиною тремтіла багряна заграва.

— Варфоломіївська ніч, — сказав Сулима.

Холодно попрощавшись, він з Вербою і Сомом пішов, а ми з Сірком ще довго стояли на тому місці, як бідні погорільці, котрим немає куди йти. Воно, властиво, так і було. Якщо пристати на думку, що Місько перекинувся до більшовиків, то як нам повертатися до своєї криївки?

— Горить Батурин, отченьку, — сказав я, але Сірко мене не чув.

— Не вірю, — похитав він головою. — Не міг Місько зрадити. Якби так, то більшовики раніше влаштували б засідку в кущах і почали б стріляти, коли ми підійшли до хутора. Кому потрібна була ця вистава зі Стодолею? Для чого підходив агент до