Читати книгу - "Коханці Юстиції"

Перелік сторін, що перманентно беруть участь у цій гіпер-загущеній колотнечі, сягає замалим не десятка — й ось вони:

1. Німецька окупаційна влада — військові формування вермахту плюс (і насамперед) кілька поліційних утворень, кожне з яких, м’яко кажучи, конкурує з іншими й окремо з вермахтом: ґестапо, шупо, кріпо; в останніх двох домінують т. зв. «поляки», тобто переважно польськомовні фольксдойчі, від яких найбільше потерпає українське населення. Шупо (т. зв. шуцаки) взагалі сформовано майже цілком із місцевих «поляків».

2. Мадярська військова частина, яку для виконання всіляких логістичних функцій залишено в місті С. уже після передачі його до Генерал-Губернії; рівень союзництва між мадярами й німцями ненастанно падає, рівень недовіри, претензій та конфліктності відповідно зростає.

3. Українська допоміжна поліція, що й сама складається з напрочуд різношерстих та взаємонесумісних елементів: пристосуванців, колаборантів, хабарників і грабіжників, але й законспірованих ідейних націоналістів, які лише чекають слушної миті, щоб націлити на німців отриману від них же зброю; недаремно до перших розстрілів викритих у підривній діяльності українських поліцистів ґестапо вдається вже у вересні 1941 року; надалі кількість таких екзекуцій лише зростає.

4. Українське націоналістичне підпілля, поділене на щонайменше два екстремально ворожі табори, один з яких відверто бореться проти німецької окупаційної влади і постійно закликає (згідно з іншим баченням — підбурює) до такої боротьби місцеве населення, а другий намагається вичікувати, зберігаючи щодо окупантів позірну, але й підозрілу лояльність. Представники першого, користуючись суттєвою кількісною та ідейною перевагою, практикують смертельні засуди і страти щодо представників другого; ясна річ — і щодо поліції; локальні війни між українськими поліцистами та націоналістичними партизанами починаються так само вже восени 1941-го і протягом двох років прямують до апогею, подекуди переходячи у справжню вендету (згідно з Василем Яшаном «наш внутрішній фронт»).

5. Польське націоналістичне підпілля, непримиренне насамперед щодо українців; задля справедливості відзначмо таку ж непримиренність і з протилежного боку.

6. Червоні (совітські) партизани, велике бойове з’єднання яких пробивається на терени області С. улітку 1943 року.

7. Дивізія Ваффен СС «Галичина» — регулярне українське військове формування на боці Третього Райху, створене також улітку того ж року попри масовану й запеклу контрагітацію українського націоналістичного підпілля.

8. Допоміжні військові формування, що їх поукладувано передусім за етнічною ознакою (т. зв. «екзоти») — кожне зі своїм окремим комплексом цілей та інтересів, однаково нещадно налаштовані проти місцевого населення й незамінні для окупаційної влади в каральних акціях: азербайджанці, черкеси, калмики, казахи, киргизи.

9. Рештки білих росіян у складі т. зв. донських козачих груп. У грабежах цивільного населення традиційно перевершують усіх інших.

Усі воюють проти всіх, і всі всіх убивають. А найбільше дістається неозброєному цивільному населенню. Грабунки, побиття і зґвалтування виявляються чи не найм’якшими формами розправи над тими, хто має нещастя опинитись in a bad time and a bad place[34]. Виникають цілі категорії найризиковані-ших посад і суспільних функцій. Серед найчастіше катованих і страчуваних — священики, сільські старости, дрібні урядники, лісничі та лікарі. Передостанні з огляду на професійні обов’язки мусять контактувати з усіма сторонами й відповідно з кожною конфліктувати. Лікарів же іноді викликають просто з дому для надання невідкладної допомоги пораненим. Урятувавши чиїсь життя, самі лікарі, наче відомий мавр, який зробив свою справу, позбуваються життя власного і додому більше ніколи не приходять.

Мова відразу реаґує на всі ці жахні реалії новими евфеміз-мами. До прикладу, цілком фатального сенсу набуває дієслово «забрати». Коли в певному колі напівпошепки говориться, що «вночі прийшли такі-то і забрали Такого-то або Таку-то», це ледь не стовідсотково означає страту. Додаткової мутності ситуація набуває через те, що майже ніколи не відомо, хто саме були «такі-то, котрі прийшли і забрали»: фактично всі сторони при виконанні своєї кривавої роботи маскуються під інших і видають себе за власних ворогів. І якщо азербайджанців або киргизів ще якось можна відрізнити від мадярів, то польськомовних шуцаків уже ніяк не відрізниш від бойовиків Армії Крайової. Тим більше — якщо українські повстанці одягнуть мундири українських поліцистів, яких вони ж і розстріляли.

Взаємні поборювання та зради стають такою ж нормою повсякдення, що й екзекуції. Закон взаємного винищування означує ті роки як час найсудомнішої боротьби за виживання, а отже, час безкінечного місива над розстрільними ямами, взаємного розштовхування ліктями, час компроматів, незліченних доносів, клятвопорушень і зрад.

Час завербованих, розвербованих і перевербованих таємних колаборантів.

Час подвійних, потрійних (і більше) аґентів.

Одним із таких став урешті «Сансара», про якого ця історія. Але він з’явиться ще не тут, а трохи пізніше.

6

Німецькі окупанти як найпотужніша зі сторін, офіційно наділена владою, справу свого нового порядку відверто провалили. Причина цього передусім у тих внутрішніх чварах, які роздирали не тільки верхівку, але й усі нижчі рівні Третього Райху. Тому поведінка нацистів у ситуації перманентного багатостороннього протистояння всіх з усіма виразно амбівалентна. І звідси безпорадна. Й через це дедалі запекліша в репресіях.

З одного боку, нацисти як влада мали, здавалося б, об’єктивну потребу стабільності та спокою, тим більше в реґіоні з настільки одностайними та стійкими антисовітськими настроями, в рази підсиленими звалищами понівечених трупів, що їх совіти, немов на добру згадку про себе, ефектно покинули перед відступом.

З іншого ж — якраз вони, німаки, й показали себе найбільшими провокаторами і розпалювачами всіх локальних воєн, передусім українсько-польських. Саме вони насилали українську поліцію, а згодом і дивізійників винищувати громади, в яких виразно переважало польське населення. Там же, де переважало українське, за їхнім наказом орудували польські шуцаки, ліквідуючи «банди Бандери» цілими родинами і поселеннями.

Ще з іншого боку, загравшись у своє специфічне «розділяй та владарюй», нацистська влада й незчулась, як стала інструментом, використовуваним фактично кожною зі сторін для винищування іншої. Всі вбивали всіх, але не завжди в безпосередньому смертельному зіткненні. Іноді вистачало здати ворога німцям, а ті вже якнайкраще виконували свою катуваль-но-розстрільну справу. При цьому зрада зовсім не вважалася зрадою, а виконанням патріотичного чину. Приклад із польською пасією друга «Джема», яка передала ґестапо список нещасних підлітків-конспіраторів, є лише маленьким епізодом у безкінечно довгій ланцюговій реакції взаємних підставлянь і поборювань чужими руками. Тому в цьому сенсі колаборантами і зрадниками були знову ж таки фактично всі.

Українське підпілля своєю чергою ніяк не могло остаточно визначитися зі ставленням до окупантів і на час описуваних тут подій доволі відчутно в ньому заплуталося. Ніхто вже, здається, не вірив у визвольні наміри Третього Райху. Деякі проте сподівалися, що систематичні поразки на Східному фронті таки змусять