Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

— Кадет Васильєфф! Посвячую тебе в лицарі Ордену Будяка! — командир урочисто вручив мені красиву геральдичну стилізовану квітку будяка. Квітка була срібна, із загостреним стеблом. — Якраз тобі на кілт! — додав Вескотт.

— Дякую!

— Знаєш девіз Ордену Будяка?

— Гадки не маю, звісно.

— «Ніхто не зачепить мене безкарно!»

Отож я тепер справжній шотландський лицар. Тільки замість меча в мене камера Соня.

Я вже зібрався було йти, однак професійна допитливість примусила мене розвернутись:

— Полковнику, а все ж таки що у вас на столі робить Пікачу?

— Ну ти й діставучий журналіст!

— Стерв’ятник, сер!

— Точно. Ну, я повертався з Афганістану, був зі своїми солдатами і у формі. А в аеропорту до мене підійшла якась дівчинка і мене брудного, пропотілого обняла й подарувала свою іграшку, — Вескотт лагідно погладив жовту тварючку. — Це найцінніша річ у моєму кабінеті.

* * *

Полковник Вескотт якось сказав: «На моїй базі не буває випадкових людей». Що ж, він має право так говорити, бо особисто проводить співбесіду з усіма охочими укласти контракт на службу. Одразу скажу, що зі мною він співбесіду не проводив, бо я не військовий, а цивільний. Але це не заважає йому називати мене кадетом і намагатися зробити з мене військового.

На авіабазі працює повно народу. Попри те, що вони переважно носять однакову форму, долі в цих людей цілком різні і не схожі одна на одну. Як нещодавно відкрилося, полковник Вескотт у юності мріяв стати телевізійним репортером. Це частково пояснює, чому він постійно намагається натягти на мене військову форму, тицьнути в руки гвинтівку і змусити п’ятдесят разів віджиматися.

Капрал Ґутьєрес до того, як підписав контракт і дослужився з рядового-рекрута до капрала, був членом вуличної банди.

Трейсі з відділу далекого зв’язку була кінологом.

Я — журналістом.

Юна Франческа виносила мозок персоналові кав’ярні Starbucks у Віндзорі.

Петрос з Ямайки де й ким тільки не працював.

І лиш побратим по вусах офіцера Баррела, наш механік Ренді, завжди був механіком. За місцевою легендою, коли на місці нашої авіабази були болота, тут уже стояв гараж Ренді.

Але найнесподіваніша доля, мабуть, у суперінтенданта, сержанта Сари МакКарті. Вона до служби була… балериною. Я почув про це ще минулого тижня і в понеділок делікатно приступив до розпитів — певно, журналіста в мені вже не переробиш.

Я зустрів Сару на кухні під час першої перерви, і, на диво, завжди мовчазна й серйозна сержант МакКарті не послала мене під три чорти, а всміхнулась і сказала:

— Так, я раніше була балериною! А з вигляду й не скажеш, правда?

Якщо чесно, запідозрити в МакКарті балерину можна в останню чергу. І тільки з минулого тижня, коли Франческа розповіла, що вона страшенно заздрить Сарі, бо та вміє танцювати. Я уважніше придивився до сержанта й зі здивуванням упізнав характерну «балетну» ходу. Як я не помічав її раніше?!

Мініатюрна й тендітна Сара з дитинства була стовідсотковою дівчинкою. Рожеві суконьки, принцеси, єдинороги, навчання в пафосній The School of American Ballet і безліч прихильників. Старанна, працьовита й акуратна Сара, улюблениця педагогів, скоро стала однією з найкращих на курсі. У рідний Коннектикут вона вернулася з мріями про Бродвей і без труднощів отримала місце в танцювальній трупі театру Bushnell — дуже непоганий стартовий майданчик для талановитої танцівниці.

Не забувала Сара й про особисте життя — почала жити з хлопцем. І отут усе пішло шкереберть.

— Знаєш, я змалку завжди боялась насильства. Завжди носила з собою балончик і уникала випадкових знайомств. Ну, в клубах знайомилася, звісно, але голови не втрачала.

Сара налила собі кави й сіла навпроти.

— І, знаєш, мені, мабуть, щастило, бо до Пітера (так звали її колишнього хлопця) я в халепи не потрапляла. Завжди вміла дати відсіч і все таке. А тут почала жити з Пітером. То було спонтанне рішення…

Пітер, за Сариними словами, був з тих «чоловіків», які вважають, що «жінка повинна». Жінка повинна: готувати їсти, прати, прибирати, доглядати за чоловіком і за першим натяком бігти до самця в ліжко.

— А як же так сталося, що ти не тільки почала з ним зустрічатись, але й жити разом? — я відчув репортерську лихоманку і ставив запитання що далі, то зухваліше.

— Не знаю, — знизала плечима Сара, — якесь запаморочення. Помутніння розуму. Біс його знає…

Словом, після року спільного проживання життя дівчини перетворилось на суцільний жах — постійні претензії, скандали і ревнощі. Після виснажливих репетицій та виступів Сару вдома чекали гори немитого посуду, брудної білизни та вічно нетверезий і незадоволений «бойфренд».

І одного разу сталася біда.

Сара повернулася з гастролей пізно ввечері і застала Пітера дуже нетверезого. Він одразу влаштував скандал і зажадав плотських утіх. Сара відмовила. Тоді він почав силоміць тягти дівчину в ліжко. Бідолашна відбивалась, як могла, вона явно не очікувала такого від коханої людини. Так вийшло, що Сара штовхнула ґвалтівника, і той полетів зі сходів униз. Він поламав ногу, однак більше нічого страшного з домашнім «тираном» не сталося. Страшне сталося з Сарою: Пітер подав у суд і звинуватив Сару в чому б ви думали? У нападі.

Випадки домашнього насильства в США, на жаль, не рідкість. Це проблема національного масштабу, і з нею воюють на всіх рівнях. Але випадків, коли в насильстві звинувачують жінку, одиниці.

Таким чином «бойфренд» вирішив помститись дівчині.

Сару захищав молоденький адвокат. І довів у суді її невинуватість у дуже оригінальний спосіб. Він викликав позивача на допит і попросив його стати поряд з собою. За Сариними словами, адвокат, чоловік середнього зросту й нормальної статури, виглядав поряд з її колишнім «хлопцем» доволі жалюгідно — Пітер, простіше кажучи, був «качком». І коли адвокат зненацька його штовхнув, той навіть не похитнувся.

Сара виграла справу.

Виграла справу, але натомість набула депресію. Вона звільнилася з роботи й тижнями сиділа вдома. Найкраща подруга, яка відвідувала Сару в ці дні, побачивши, що вдома в дівчини, незважаючи на депресію, ідеальний порядок, а ліжко ідеально заправлене під лінійку, пожартувала, що з танцівниці вийшов би непоганий солдат.

Ця фраза все й вирішила. Через три тижні Сара була новобранцем Національної гвардії.

— Але як ти наважилась так круто змінити життя?

— Просто я не хотіла жити тим, чим жила раніше. Не хотіла таких стосунків. Не хотіла більше бути беззахисною. Я люблю волю. І я дуже вперта! Я ж шотландка! — Сара весело струснула чорними кучерями.

Старанність і воля до перемоги довели МакКарті від рядового до сержанта. І тепер вона права рука полковника у вирішенні матеріально-технічних питань.

Я раніше писав про Сару, як про «тінь, праву руку й жіноче alter ego полковника», але тепер щодо «жіночого ego» маю сумніви. Припустімо, я можу уявити командира репортером, хоч уявити це надзвичайно важко. Однак уявити Вескотта балериною…

— Саро, на базі говорять, що ти закохана в полковника, це правда? — спитав я, задихнувшись од власної зухвалості.

Сара сьорбнула кави і всміхнулась:

— То нехай говорять, що я можу зробити… Усе одно правду нікому знати не обов’язково. І полковникові насамперед. Зрозуміло?

У мене закінчилися всі запитання і залишилося тільки одне:

— Саро, чому ти мені все це розповіла? Мої запитання були геть нетактовні…

— Ти ж журналіст, — засміялася Сара. — Ось ти й витяг з мене всю правду! Може, напишеш про мене якусь історію.

— Тоді я буду журналістом до кінця і спитаю: де докази? Мені потрібні докази!

Сара відставила чашку з кавою, вийшла на середину кухні, плавно стала в п’яту