Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Отже, у західній частині Золотої Орди була відсутня легітимна ханська влада. Особливе значення це мало для осілих улусів: Київського і Чернігово-Сіверських князівств. Уже згадувалося про особливості територіально-адміністративного устрою Улусу Джучи. Відповідно, з часів Менгу-Тимура, який після відокремлення від Монгольської імперії, узяв на себе повноваження каана, всі осілі області, що на заході (руські, аланські, черкеські, болгарські та інші князівства), на сході (Хорезм), перейшли під владу саме столиці — Сарая. Ні Кок-Орда (схід), ні крило Мувала (захід) не урядували цими землями. Єдиним винятком були часи Ногая. Проте Менгу-Тимур, аби зняти напруження серед Джучидів і по можливості задовольнити завеликі апетити роду, віддав частину цих земель в управління родичів, але без вилучення зі свого крила (мається на увазі крило Бату).

У ті часи на території України Київ і Кафа були віддані Тука-Тимуру, а грошовитий Судак узагалі розділений на чотири частки серед членів сім’ї: Батуїдів, Муваловичів, Ордовичів і Шибанідів. Узбек цю ситуацію змінив: усі адміністративні посади були віддані емірам, а Чингізиди були усунуті від управління країною. Тому в Києві знову з’являється князь із Рюриковичів, а в крилі Мувала було поставлено місцевого можновладця Мамая. І вплив хана на осілі області був настільки потужним, що князю Василію Брянському 1356 р. достатньо було отримати ярлик від Джанібека, аби Ольгерд відступив зі своїми претензіями.

Тепер же такої сили і влади не існувало. Це одразу позначилося на ситуації в осілих улусах, як на півдні, так і на півночі України. 1362 р. маємо звістку про початок будівництва кам’яної фортеці у Мангупі. Отже, місцеве населення почувалося доволі спокійно і самостійно щодо ординців. Те саме стосується й інших прибережних теренів Криму. Вірменський хроніст відносить тут спроби відновлення татарської влади до 1365 р. Хоча остаточне повернення Орди тут мало місце лише 1375 р. Того ж 1362 р. сталося повстання і в Білгороді на Дністрі. Подібні усобиці в середині областей відбувалися і в Чернігово-Сіверщині: «сотворишася мятежи и тягота по всеи земли». Відповідно, у великого литовського князя Ольгерда розв’язалися руки для наступу на українські землі.

Проте повернімося до Мамая, який одразу після поразки Кельдибека намагається відновити єдину владу над втраченими областями. Оскільки Мамай не міг бути ханом, бо не належав до роду Чингізхана, то він проголошує ханом Абдуллаха — вочевидь, одного з нащадків Узбека. Улітку (можливо, у серпні) 1362 р. Мамай і Абдуллах рушили в напрямку Сарая. Щоправда, цей рух являв собою поступовий процес: кожен емір, володіння якого лежали на цьому шляху, визнавав себе підданим Абдуллаха. Так, повільно просуваючись на схід, Мамай уже восени захопив Азов і степи між Доном і Волгою. На кінець осені Мамай мав достатньо сил, аби розпочати відкриту боротьбу за Сарай. Між ним і Мюридом відбулася битва, в якій перемога дісталася Мамаю і він захопив Сарай.

Проте закріпитися надовго в столиці Мамай не зміг. Тому Мамай був змушений відступити на Правобережжя Волги. Втім, і тут він не наважився створити свою столицю чи осередок і врешті повернувся на Дніпро. Емір заснував свою нову столицю під назвою Орда[1]. Однією з причин його відступу з Поволжя стала опозиція в середині крила Мувала. Проти цього еміра виступив інший емір Кутлуг-Тимур, і Мамаю довелося витрачати сили на придушення цього заколоту. Таке загалом успішне підпорядкування улусів у степу могло бути спричиненим не лише особистими якостями Мамая. Останні, звісно, вражають, бо в одній із мусульманських хронік він характеризується так: «войовничий, дає підтримку, помічник, чимало піклується, урядник, нойон...слава ісламу та мусульман... Симпатик воїтелів і борців, вождь ратей... меч володаря правовірних». Однак він мав і достатній фінансовий ресурс. Тим паче, що Мамай почав карбувати і власну монету. Також він зміг забезпечити надходження з інших джерел, якими могли бути лише осілі регіони. Так, Мамай уклав торгову угоду з венеціанцями, згідно з якою було зменшено мито з п’яти відсотків до чотирьох. У подальшому Азов, де розташовувалась колонія республіки Святого Марка, був залишений на кондомініумі — подвійному управлінні італійців і татар. Іншим джерелом надходження срібла мали бути українські князівства, щойно зайняті Великим князівством Литовським.

У науковій історіографії існує припущення про існування союзу між Ольгердом і Мамаєм. Висувається також гіпотеза щодо видачі Мамаєм від імені Абдуллаха ярлика Великому князівству Литовському, за яким Золота Орда формально віддавала Поділля, Київщину і Чернігово-Сіверщину Литовській державі. Але справа, швидше за все, в тому, що під час літньо-осіннього походу Мамая в нього просто не лишалося сил для захисту українських князівств. За таких умов єдиним можливим способом зберегти їх хоча б частково в економічній системі Орди було встановлення над ними кондомініуму — за прикладом Азова.

Додатковими доказами щодо підтвердження вищезазначених історіографічних теорій можуть слугувати такі два факти. По-перше, джерела мовчать про якісь повстання в князівствах проти нової литовської влади. Отже, в очах населення Гедиміновичі виступали законними правителями. А це за часів середньовіччя, коли легітимізація і сакральність верховної влади відігравали далеко не останню роль, було доволі красномовним фактом.

По-друге, Мамай розгорнув велику будівельну політику. У Криму він обносить стінами Солхат. На Дніпрі, як уже згадувалося, будує місто Орда. Є ймовірність, що й на місці сучасного Кременчука за часів Мамая була збудована фортеця. Це вже не кажучи про чимало інших ординських степових міст. Проте в самій Орді Мамай не мав ресурсів для такого будівництва. Так, для створення Солхатських укріплень Мамай позичив гроші в генуезької Кафи. До того ж він підбив під свою владу вісімнадцять поселень під Судаком, населення яких спеціалізувалася на будівництві. Але це в Криму; що ж до Дніпровського регіону, то тут ресурси могли надати лише українські князівства.

Ще одним питанням, вагомим перед очікуваним походом Ольгерда на Подніпров’я, є статус Поділля. У Золотій Орді колись існував улус Курумиші. Він охоплював як степ між Південним Бугом і Дніпром, так і північні терени, заселені українцями — колишніми болохівцями. Після походу Джанібека 1352 р. улус занепадає. В одному листі польський король Казимир III вихвалявся, що купив допомогу сімох татарських князів. Тут могло йтися передусім про сусідніх подільських емірів. Отже, улус Курумиші, як і сусідній Ногая, хоч і зберіг свою цілісність як область, проте втратив власну керівну родину і був розпорошений між феодалами.

На 1362 р. Улус Курумиші взагалі перебував під владою сусідніх Ногаєвих емірів, які лише присилали баскаків по данину. Коли і як це сталося — чи до «Великої зам’ятні», чи вже за неї, — невідомо. Втім, є всі підстави говорити