Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Віра засовалася.

– Я збожеволію, якщо ще трохи тут посиджу. Пройдімося трохи.

– Добре.

Вони повільно проходжувалися вздовж скель, що нависали над морем. На заході сідало сонце. М’яке вечірнє світло огортало їх золотистою загравою.

Ураз Віра промовила з нервовим смішком:

– Шкода, що ми не можемо скупатися…

Філіп подивився на море. Раптом він сказав:

– Що це таке? Бачите? Біля великого каменя? Ні, трохи далі, вправо.

Віра придивилася.

– Схоже, то чийсь одяг.

– Якогось плавця, так? – Філіп засміявся. – Дивно. Мабуть, то просто водорості.

– Підійдімо й погляньмо, – запропонувала Віра.

– Це одяг, – сказав Ломбард, коли вони підійшли ближче. – Купка одягу. Он черевик. Ходімо, видряпаймося сюди.

Вони перелізли через каміння.

Віра завмерла.

– Це не одяг… Це чоловік…

Тіло застрягло між двома каменями, його викинуло сюди під час припливу.

Ломбард і Віра дісталися до тіла. Перевернули його.

Посиніле обезкровлене обличчя – страхітливе обличчя утопленика.

– Боже мій! Це ж Армстронґ… – вигукнув Ломбард.

Розділ шістнадцятий

І

Пройшла ціла вічність… Крутилися і вирували світи… Час застиг на місці… Усе завмерло на тисячу віків…

Ні, пройшла лише хвилина…

Двоє людей стояли та дивилися на мерця.

Повільно, дуже повільно, Віра Клейторн і Філіп Ломбард підняли голови й подивилися в очі одне одному…

II

Ломбард розсміявся.

– Отак воно, Віро?

Віра сказала:

– На острові немає нікого, ні живої душі… окрім нас двох.

Вона ледь чутно шепотіла.

Ломбард сказав:

– Точно. Тепер ми знаємо, хто є хто, правда?

– А як усе задумано, отой трюк із мармуровим ведмедем! – сказала Віра.

III

Він знизав плечима.

– Надзвичайний фокус, люба. Яка майстерність…

Їхні очі зустрілися знову.

Віра подумала: «Чому я раніше не розглядала його обличчя краще? Вовк… Ось хто він… Обличчя вовка… Жахливі зуби…»

Ломбард, порушивши мовчанку, загрозливо прогарчав:

– Це кінець, розумієте. Нарешті ми знаємо правду. І це кінець…

Віра спокійно сказала:

– Я розумію…

Вона дивилася на море. Генерал Макартур також дивився на море… Коли це було? Учора? Чи позавчора? Він також сказав: «Це кінець…»

Він вимовив слова з покорою, майже із задоволенням.

Але у Віри сама думка про смерть викликала протест.

Ні, це не може бути кінцем.

Вона подивилася на утопленика.

– Бідний лікар Армстронґ…

– Що це? Жіночий жаль? – поглузував Ломбард.

– Чому ні? У вас немає почуття жалю?

– До вас я не відчуваю жалю. Навіть не очікуйте.

Віра знову подивилася на тіло:

– Треба витягнути його звідси. Занести в будинок!

– До інших жертв, гадаю? Усе чисто та охайно. Як на мене, тіло може залишатися тут.

– У будь-якому разі, треба відтягти тіло, щоб його не змило хвилями.

Ломбард розсміявся:

– Як скажете…

Він нахилився і потягнув тіло. Віра схилилася, щоб допомогти йому. Вона тягла з усіх сил.

Ломбард задихався.

– Робота не з легких.

Однак вони таки змогли витягнути тіло вище лінії припливу.

Ломбард сказав, випрямляючись:

– Задоволені?

– Майже.

Її тон насторожив його. Він обернувся. Уже тягнучись за револьвером, розумів, що його кишеня порожня.

Віра позадкувала на кілька кроків, тримаючи в руці револьвер.

– То от у чому полягав секрет жіночого піклування! Ви хотіли добратися до моєї кишені?

Вона кивнула.

Вона тримала револьвер твердо та рішуче.

Смерть дихала Філіпу Ломбарду в обличчя. Він знав, що ніколи вона не була так близько.

Проте він ще не здавався.

– Віддайте револьвер, – сказав він командним тоном.

Віра розсміялася.

Ломбард сказав:

– Ну ж бо, віддайте зброю!

Його розум працював швидко. Як? У який спосіб? Заговорити її? Змусити її почуватися у безпеці? Чи раптово напасти?

Усе своє життя Ломбард вибирав ризик. Він вирішив ризикнути й тепер.

Він говорив спокійно, переконливо:

– Послухайте, люба моя, просто послухайте…

І раптом кинувся до неї. Швидкий, як пантера, спритний, як велетенська кішка.

Віра інстинктивно натиснула на спусковий гачок…

Тіло Ломбарда застигло в стрибку й звалилося на землю.

Віра обережно підійшла до лежачого, тримаючи револьвер напоготові.

Але осторога була зайвою.

Філіп Ломбард був мертвий: куля пройшла крізь серце.

III

Віра відчула полегшення – неймовірно сильне полегшення.

Нарешті все було позаду.

Страху більше не було. Нерви заспокоїлися…

Вона одна на острові.

Наодинці з дев’ятьма трупами…

То й що? Вона жива…

Вона сіла – безмежно щаслива, безмежно спокійна.

Страху не було.

IV

Сонце сідало, коли Віра нарешті заворушилася. Через запізнілий шок вона якийсь час не могла поворухнутися. Вона не відчувала нічого, крім благословенного почуття безпеки.

Тепер вона усвідомила, що голодна й хоче спати. Перш за все спати. Вона хотіла впасти на ліжко й спати, спати, спати…

Завтра, можливо, її врятують – хоча насправді їй було байдуже. Вона була не проти залишитися тут. Не тепер, коли вона сама…

О! Благословенне, благословенне місце…

Вона піднялася і глянула в бік будинку.

Уже не потрібно боятися! Жахіття не підстерігають її там. Просто звичайний, добре збудований сучасний будинок. І все ж іще вранці вона не могла дивитися на нього, не здригнувшись.

Страх – яке дивне відчуття…

Добре, тепер усе скінчено. Вона подолала, перемогла найбільшу смертельну небезпеку. Завдяки своїй догадливості та проворності вона відплатила вбивці його ж монетою.

Вона рушила у напрямку будинку.

Сонце сідало. Небо на заході було помережане червоними та помаранчевими смугами. Красиво й спокійно…

«Можливо, усе це сон…» – подумала Віра.

Вона втомилася… жахливо втомилася. Її тіло боліло, повіки склеювалися. Більше не треба боятися… Можна спати. Спати… спати… спати…

Можна спокійно спати, оскільки вона одна на острові. Зоставили солдатика сумного і самотнього. Вона всміхнулася.

Вона увійшла в парадні двері. У будинку панував дивний спокій.

Віра подумала: «За звичних обставин ніхто не зміг би заснути в будинку, де покійники майже в кожній кімнаті!»

Можливо, варто піти на кухню і приготувати собі щось поїсти?

Вона завагалася, а тоді вирішила відмовитися від ідеї. Вона була надто втомлена…

Вона зупинилася біля дверей їдальні. Посеред столу й досі стояли три маленькі порцелянові статуетки.

Віра розсміялася:

– Ви відстали від часу, любі мої.

Вона взяла дві фігурки й викинула їх через вікно. Вона чула, як вони розбилися об кам’янисту долівку тераси.

Останню статуетку вона підібрала й тримала у руці.

– Ти можеш піти зі мною. Ми перемогли, мій любий! Ми перемогли!

Від сутінкового світла у залі ледь виднілося.

Віра, затиснувши в руці маленького солдатика, почала підніматися сходами. Повільно, бо її ноги уже ледве пересувалися.

«Зоставили солдатика сумного і самотнього». Як там закінчувалося? Так! «Він одружився й не лишилось жодного».

Одружився… Смішно, раптом їй здалося, що в будинку був Г’юґо…

Яке сильне відчуття.