Читати книгу - "І не лишилось жодного"

– Ні, не підете, – заявив Блор. – Ви тут залишитесь.

Філіп засміявся.

– Ви досі мене боїтесь? Ну ж бо, я міг би вас обох у цю ж хвилину застрелити, якби хотів.

Блор промовив:

– Так, але тоді все буде не за планом. За планом – по одному і в різний спосіб.

– Власне, – звернув увагу Філіп, – здається, ви багато про це знаєте.

– Звичайно, – сказав Блор, – трішки моторошно йти до будинку самому…

Філіп м’яко промовив:

– І з цієї причини, чи не позичу я вам револьвер? Відповідь – ні, не позичу! Не все так просто, дякую.

Блор знизав плечима й почав свій шлях угору крутим схилом до будинку.

Ломбард нишком сказав:

– Час годівлі у звіринці! У тварин регулярні звички!

Віра схвильовано відповіла:

– Хіба він не ризикує?

– У тому сенсі, що ви маєте на увазі, – ні, я так не думаю! Армстронґ не озброєний, знаєте, і до того ж, фізично Блор удвічі у виграші, і він завжди напоготові. Та й, у будь-якому разі, це просто неможливо, що Армстронґ може знаходитись у будинку. Я знаю, що його там немає.

– Але… який іще є варіант?

Філіп тихо сказав:

– Є Блор.

– Ой… ви насправді гадаєте?..

– Послухайте, моя дівчино. Ви чули розповідь Блора. Ви повинні визнати, що коли це правда, то я не можу мати жодного стосунку до зникнення Армстронґа. Його розповідь знімає з мене підозри. Та не знімає з нього. Ми покладаємось лише на його слова про те, що він почув кроки й побачив чоловіка, який ішов униз і вийшов через вхідні двері. Усе це може бути брехнею. Він міг би позбутись Армстронґа за кілька годин до цього.

– Як?

Ломбард знизив плечима.

– Це нам не відомо. Та якщо ви запитаєте мене, то є лише одна загроза, якої ми повинні боятись, і ця загроза – Блор! Що нам відомо про цього чоловіка? Майже нічого! Усі його розповіді колишнього поліцейського можуть бути базіканням! Він може бути будь-ким – божевільним мільйонером… схибленим бізнесменом, в’язнем, що втік із Бродмура. Достовірним є лише одне. Він міг скоїти будь-який із цих злочинів.

Віра трохи зблідла. Вона заговорила злегка задиханим голосом:

– І припустімо, він дістанеться… до нас?

Ломбард тихо відповів, погладжуючи револьвер у кишені:

– Я добряче подбаю про те, щоб йому це не вдалось.

Тоді він запитально глянув на неї:

– Починаєте вірити в мене, чи не так, Віро? Переконуєтесь, що я вас не застрелив би?

Віра відповіла:

– Потрібно комусь вірити… Чесно кажучи, гадаю, ви помиляєтесь щодо Блора. Я досі думаю, що це Армстронґ.

Вона різко повернулась до нього:

– Ви не відчуваєте… постійно… що хтось є. Хтось спостерігає і вичікує?

Ломбард повільно промовив:

– Це просто нерви.

Віра із запалом допитувалася:

– То ви також це вже відчували?

Вона затремтіла. І нахилилась ближче.

– Скажіть мені… ви не думаєте… – вона замовкла, а тоді продовжила: – я одного разу читала розповідь… про двох суддів, що прибули до маленького американського містечка… із Вищого Суду. Вони здійснили акт правосуддя – абсолютного правосуддя. Тому, що… вони були зовсім не з цього світу…

Ломбард підвів брови:

– Небесні гості, еге ж? Ні, я не вірю у надприродне. Ця справа – дуже людська.

Віра промовила тихим голосом:

– Деколи… я не так у цьому впевнена…

Ломбард глянув на неї. Він промовив:

– Це – сумління… – помовчавши трохи, він дуже тихо спитав: – То ви таки втопили ту дитину?

Віра із запалом заперечила:

– Не втопила! Не втопила! Ви не маєте жодного права таке казати!

Він легко засміявся.

– О так, утопили, моя люба дівчино! Не знаю чому. Не можу собі уявити. Напевно, до цього був причетний якийсь чоловік. Це так?

Раптове відчуття кволості, неймовірної втоми заповнило кінцівки Віри. Вона глухо промовила:

– Так… був причетний чоловік.

Ломбард м’яко сказав:

– Дякую. Це те, що я хотів знати…

Віра різко підвелась. Вона вигукнула:

– Що то було? Це не землетрус?

Ломбард сказав:

– Ні, ні. Дивно, проте… від удару затряслась земля. І я подумав… ви чули наче крик? Я чув.

Вони подивились угору до будинку.

Ломбард промовив:

– Чулося звідти. Краще підіймаймось та гляньмо.

– Ні, ні. Я не піду.

– Як вам завгодно. Я йду.

Віра із розпачем сказала:

– Гаразд. Я з вами.

Вони пішли вгору схилом до будинку. Тераса мала мирний та безпечний вигляд у сонячному світлі. Вони завагались на хвилинку, тоді замість того, щоб увійти через вхідні двері, обережно обійшли будинок.

Вони знайшли Блора. Той лежав розпростертий на кам’яній терасі зі східної сторони, його голова була розчавлена і понівечена величезним шматком білого мармуру.

Філіп підняв очі вгору. Він сказав:

– Чиє це вікно прямо над нами?

Віра промовила тихим тремтячим голосом:

– Це моє… а це – годинник з полиці над каміном… Тепер я згадала. Він мав форму ведмедя.

Вона знову повторила, і її голос тремтів і ламався:

– Він мав форму ведмедя.

III

Філіп схопив її за плече. Його голос був нетерплячий та озлоблений.

– Це все пояснює. Армстронґ переховується десь у будинку… Я таки дістану його.

Віра притиснулася до нього й закричала.

– Не будьте дурнем! Тепер наша черга! Ми наступні. Він хоче, щоб ми шукати його! Розраховує на це!

Філіп зупинився й задумливо сказав:

– Можливо, ви маєте рацію.

– У будь-якому разі, тепер ви визнаєте, що мої підозри підтвердилися, – наполягала Віра.

Ломбард кивнув.

– Так, ви виграли. Це справді Армстронґ. Але де ж до дідька він сховався? Ми ретельно прочесали всю територію острова.

– Якщо ви не знайшли його вчора ввечері, то й тепер не знайдете його… Це здоровий глузд.

Ломбард неохоче погодився:

– Так, але…

– Він, напевно, підготував сховок раніше. Природно, що він мав таке зробити. Знаєте, секретне місце, як у старовинних маєтках.

– Це не старий дім.

– Але Армстронґ міг зробити сховок.

Філіп похитав головою.

– Того першого ранку ми вимірювали будинок. Клянусь, що потаємних схованок там немає.

– Має бути.

– Хотів би я подивитися.

– Так, хочете подивитися! – закричала Віра. – А він це розуміє! Він усередині, просто чекає на вас!

Висунувши револьвер із кишені, Ломбард сказав:

– Ви ж знаєте, що в мене є револьвер.

– Ви говорили, що Блор упорається, що він сильніший, ніж Армстронґ. Фізично – так, і він був насторожі. Але Армстронґ божевільний! Перевага на боці божевільного. Він удвічі хитріший, ніж нормальна людина.

Ломбард засунув револьвер у кишеню.

– Тоді ходімо звідси.

IV

Через якийсь час Ломбард запитав:

– Що ж ми робитимемо вночі?

Віра не відповіла. Він докірливо продовжив:

– Ви про це не думали?

Вона безпорадно сказала:

– Що ми можемо зробити? Боже мій, я боюся…

Філіп Ломбард примирливо сказав:

– Погода прекрасна. Ніч буде місячна. Треба знайти місце якнайвище, можливо, на вершині скелі. Там ми сидітимемо й чекатимемо ранку. Головне – не заснути… Ми повинні весь час бути насторожі. Якщо хтось підійде до нас, я стрілятиму! – Він на мить замовк. – Але вам буде холодно в тонкій сукні.

Віра хрипко розсміялася.

– Холодно? Я була б холодніша, коли б померла.