Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

Але, невідомо звідки, він знав, що цього разу жодним чином не в змозі допомогти Аннабет, окрім того, що просто перебувати поряд: «Мудрості доньку самотній шлях чекає».

Він почувався безпорадним і скутим, як тієї миті, коли тонув у маскеку.

Аннабет ледве усміхнулася.

— Романтичний у нас вечір, еге ж? Тепер жодних неприємних розмов до ранку. — Вона знову його поцілувала. — Ми все владнаємо. Я поруч із тобою. Поки що решта несуттєве.

— Гаразд. Жодних більше розмов про пробудження Геї, ув’язнення Ніко, кінець світу, велетнів...

— Замовкни вже, Риб’ячі Мізки, — наказала вона. — Просто обійми мене.

Вони притиснулися одне до одного. Перш ніж Персі встиг це усвідомити, його повіки почали важчати від гудіння корабельного двигуна, тьмяного світла та заспокійливої близькості Аннабет. Він заснув.

Коли Персі прокинувся, крізь скляну підлогу сочилося денне світло, а юнацький голос сказав:

— О... ви у такій халепі.

XIV Персі

Персі бачив Френка, оточеного людожерами, бачив у битві з невмирущим велетнем і навіть тоді, коли він звільняв Танатоса, бога смерті. Проте він ніколи не бачив друга настільки наляканим, як тепер — коли Френк знайшов їх з Аннабет у стайні.

— Що? — Персі протер очі. — О, ми просто заснули.

Френк напружено глитнув. Сьогодні він був у кросівках, темних військових штанах і футболці з емблемою Зимових олімпійських ігор у Ванкувері. На комір він почепив значок центуріона (зважаючи на те, що вони тепер були перебіжчиками, цей значок водночас і викликав у Персі сум, і обнадіював). Френк відвів погляд, так наче від вигляду друзів йому пекло в очах.

— Усі вважають, що вас викрали, — промовив він. — Ми обійшли весь корабель. Коли тренер Хедж дізнається... О, боги, ви перебували тут усю ніч?

— Френку! — Вуха Аннабет стали червоними, наче полуниця. — Ми спустилися сюди, тільки щоб поговорити. А потім заснули. Випадково. От і все.

— Поцілувались кілька разів, — промовив Персі.

Аннабет люто на нього зиркнула.

— Дякую за допомогу!

— Нам краще... — Френк вказав на двері стайні. — Е-е, нам наче час на сніданок. Там і поясните, чим займалися... тобто не займалися? Тобто... я дуже не хотів би, щоб цей фавн... тобто сатир... мене вбив.

І Френк утік.

Коли всі нарешті зібрались в обідній залі, ситуація виявилась не настільки поганою, як гадав Френк. Джейсон і Пайпер видихнули з полегшенням, а Лео не міг припинити шкіритись і бурмотіти: «Класика. Класика».

Одна тільки Хейзел здавалась обуреною, можливо, через те, що вона з сорокових років минулого століття. Дівчина обмахувала долонею своє обличчя й відводила очі, коли зустрічалася поглядом із Персі.

Тренер Хедж, звісно, ліз на стінку, але Персі не міг сприймати серйозно сатира, який ледве досяг заввишки п’ять футів.

— Повірити не можу! — загорланив Хедж, змахнув биткою й перекинув тарілку з яблуками. — Проти правил! Безвідповідальні!

— Тренере, — промовила Аннабет, — це сталося випадково. Ми розмовляли і заснули.

— До того ж, — додав Персі, — ви зараз нагадуєте Терміна.

Хедж зіщулився.

— Це образа, Джексоне? Тому що я... я тебе зараз самого екстерміную, юначе!

Персі намагався не розсміятись.

— Цього більше не трапиться, тренере! Обіцяю. До речі, хіба нам не потрібно ще дещо обговорити?

Хедж лютував.

— Гаразд! Але я за тобою спостерігаю, Джексоне! А щодо тебе, Аннабет Чейз, я гадав, що хоч у тебе є почуття...

Джейсон прокашлявся.

— То хапайте собі їжу, і нумо починати.

Збір нагадував військову нараду, на яку прихопили пончики. З іншого боку, у Таборі Напівкровок усе найважливіше обговорювали у кімнаті дозвілля за столом для настільного тенісу з крекерами й сирним соусом, тож Персі почувався, наче вдома.

Він розповів друзям про свій сон — про велетнів-близнюків, які готували для них прийом у підземному паркінгу з купою ракетних установок, про Ніко ді Анжело, ув'язненого в бронзовому глеку, який повільно вмирав від удушення із зернятами граната біля ніг.

Хейзел ледве помітно схлипнула.

— Ніко... о, боги. Зерна.

— Ти знаєш, що це за зерна? — поцікавилася Аннабет.

Хейзел кивнула.

— Він показував їх мені одного разу. Вони із саду нашої мачухи.

— Вашої ма... а-а, — промовив Персі. — Тобто Персефони.

Персі одного разу зустрічався із дружиною Діда. Її важко було назвати привітною чи життєрадісною. А ще він бував у її підземному саду — моторошному місці, сповненому кришталевих дерев та криваво-червоних і примарно-білих квітів.

— Зерна — це останнє спасіння, — промовила Хейзел, вочевидь, хвилюючись, бо все столове срібло почало рухатись до неї. — Їх можуть їсти тільки діти Аїда. Ніко завжди тримав зерна при собі про всяк випадок. Але, якщо він справді ув’язнений...

— Велетні намагаються нас заманити в пастку, — продовжила Аннабет. — Вони впевнені, що ми спробуємо його врятувати.

— Що ж, тоді вони мають рацію! — Хейзел огледіла всіх за столом, її впевненість, вочевидь, згасала. — Чи не так?

— Так! — заволав тренер Хедж з повним ротом серветок. — Адже нам доведеться битися, так?

— Авжеж, ми йому допоможемо, Хейзел, — промовив Френк. — Але скільки в нас часу до... Я хотів запитати, скільки ще Ніко протримається?

— Одне зернятко на день, — нещасно промовила Хейзел. — Якщо він порине, у смертельний транс.

— Смертельний транс? — Аннабет нахмурилась. — Звучить не зовсім приємно.

— Це допомагає йому заощаджувати кисень, — продовжила Хейзел. — Як зимова сплячка або кома. Одне зерно здатне підтримувати його організм один день. Ледве здатне.

— А в нього залишилося п’ять, — промовив Персі. — Це п’ять днів, включно із сьогодні. Велетні, напевно, навмисне так спланували, щоб ми прибули першого липня. Якщо припустити, що Ніко ховають десь у Римі...

— У нас обмаль часу, — підсумувала Пайпер. Вона поклала руку на плече Хейзел. — Ми його знайдемо. Принаймні, тепер ми знаємо, що означають рядки пророцтва. «Близнята подих янгола зупинять, до смерті вічної сховають ключ!» Прізвище твого брата — ді Анжело. Анжело — це «янгол» італійською.

— О, боги, — пробурмотіла Хейзел. — Ніко...

Персі витріщився на пончик із варенням. Його стосунки з Ніко ді Анжело були непростими. Хлопчина одного разу обманом