Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Свій двадцятий день народження я відсвяткувала тим, що вийшла із зони комфорту і здійснила тривалу ділову поїздку в університетське місто Діон, де готували технічних фахівців різних напрямів.

Одновухий Чим висміяв мої плани, але Ілінор мене підтримала. За її словами, саме у Діоні найвища конкуренція за робочі місця, тому можна не просто взяти, що дають, а підібрати механіка, зважаючи на особисті уподобання. Я її оптимізму не поділяла – розраховувала знайти хоч якогось студента старших курсів, готового до пригод та низької оплати праці.

Ілінор дала мені контакти Ютаса Амроті, свого колишнього куратора, і довго розповідала, який він чудовий, розуміючий, чуйний і розумний, ледь не святий! Саме Амроті підтримував студентку Роу до останнього курсу, втішав і рятував від нападок батька, допомагав із важкими предметами та захищав від вороже налаштованих викладачів. І випускний куратор влаштував незабутній  – із рестораном, ігристими винами, дружньою зустріччю світанку та зворушливим поцілунком у лоб на прощання. І зрозумів бажання Ілінор поїхати якнайдалі, і навіть квиток їй купив на пасажирський корабель, що йшов на край імперії!

Як не дивно, той чоловік справді не проігнорував мене, незнайомку із сумнівним рекомендаційним листом від давно забутої студентки, а запросив на вечерю. Повів провінційну дівчину в нереально дорогий ресторан, пообіцяв знайти найкращий готель, запропонував безоплатну допомогу в оновленні гардеробу… Сипав компліментами і пророкував мені блискуче майбутнє у модельній сфері, бо в сучасному світі довгі ноги вирішують усе.

На жаль, невдячна свиня (я, а хто ж іще?) не оцінила привабливих перспектив і шукала привід скоріше розпрощатися з гостинним другом Ілінор. Він мені не подобався. Просто не подобався, без будь-якої зрозумілої причини. З іншого боку, мені не подобалися майже всі люди, тож я не поспішала грубіянити.

Амроті було за п’ятдесят, але він мав значно молодший вигляд. Почасти цьому сприяли його предки з островів (їхня кров проявилася дуже сильно, Ютас помітно виділявся з блідого натовпу середніх широт), почасти – елегантний одяг: вузькі штани зі стрілками, пряме двобортне пальто з великими накладними кишенями, широкий в’язаний шарф і високий капелюх.

Поводився Амроті надзвичайно люб’язно. Його не бентежили ні моє дорожнє вбрання, ні розпитування про студентів, ні той прикрий факт, що мене не приваблювали світські бесіди в окремому кабінеті дорогого ресторану і я не бачила нічого особливого в морепродуктах.

Водночас Ютас був тупим. Ну справді, неможливо тупим!

– Діон прекрасний вночі, як гадаєте, Йоло? – тихо промовив він, вказуючи на вікно, коли стало зрозуміло: розмова ні про що зайшла в глухий кут.

Я повернулася, щоб усоте оцінити краєвид (перший поверх, весь пейзаж – вулиця і пивниця навпроти), і побачила у відображенні скла, як Амроті дістає з кишені свого пальта, що висіло на спинці стільця, маленьку пляшечку і щось сипле мені в келих. Від такої дурості в мене перехопило подих. На що розраховував цей довбень? На сліпу дівчину?

– Я підберу для вас чудового інженера-механіка, Йоло. Вип’ємо за успішну співпрацю! – проголосив він за секунду.

– Згодна, за успішну та продуктивну співпрацю. З поліцією. Сидіть, не смикайтесь, я попрошу офіціанта послати когось у найближчий відділок. І не чіпайте келих, це доказ.

Я не блефувала і смикнула дзвіночок. Увага влади лякала мене до жаху, але в той момент я оскаженіла і зробила б що завгодно, аби засадити мразоту на кшталт Ютаса Амроті за ґрати.

Він вдав, що нічого не розуміє і ображений до глибини душі. Келих схопити не наважився, лиш не відривав очей від столового ножа у моїй руці. Потім спробував утекти, залишивши мені рахунок.

– Краще не треба. Я відчуваю запах, пане Амроті, і поліцейський собака відчує. Уку-ука та його похідні заборонені під страхом смерті, знаєте? Тут, на континенті, цей наркотик майже не поширений, люди не відрізняють його від спецій, а ось на узбережжі та островах навіть діти можуть визначити три найпопулярніші різновиди й вибрати той, що дарує радість. Змиріться. Навіщо втікати, якщо поліція все одно наздожене?

– Це приправа! Ароматизатор! Як ваніль!

– Угу. Ваніль. Перетворює людину на зговірливий овоч на дві-три години і туманить пам’ять. Продається у кожній кондитерській, так і скажете в суді.

– Це не моє! Ти з островів! Ти сама мені підсипала! На келиху твої відбитки!

Офіціант не прийшов, хоч я смикала дзвінок як ненормальна. Чи то він мав свою частку, чи його кудись відкликали… Мені хотілося вірити в людей, але я розуміла: Амроті не поводився б настільки впевнено з першою-ліпшою приїжджою дівчиною, якби його схема не була успішно випробувана багато разів до цього вечора.

– Відбитки мої, але собака-нюхач піде до вас. – Я не уявляла, як викликати поліцію і затримати куратора. Відійду – він зникне, позбудеться одягу і вдасть, що ніколи мене не бачив. Сумніваюсь, що хтось повірить на слово провінціалці і видасть ордер на обшук його житла. – На мені немає частинок уку-ука. Сядьте, бо станете втікачем і вас пристрелять як скажену лисицю. Не відмовляйте мені в задоволенні подивитись, як ви корчитеся на шибениці.

Амроті впав на стілець і затулив обличчя руками.

– Навіщо ти так зі мною? – спитав пошепки. – Що я тобі зробив? Давай домовимось… Я заплачу. Скільки скажеш, стільки й віддам!