Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Біля башти мандрівники звернули у вуличку, яка, природно, мала б виводити з села. Але насправді вони опинилися на іншій вуличці, внутрішній. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була меншим колом у плані цього села.
І знову вони тупцювали на місці, а назустріч пливли муровані паркани... Ось господині прокинулися і розчинили свої віконниці. Солодко позіхнули і випурхнули на подвір’я. Випустили чорних курочок з високими лапами — породу, яку розвела в себе Марго, привізши з далеких індіянських берегів. На ранковому сонечку вилежувалися безшерсті коти, по подвір’ю бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників доглядати своїх корів. Ті терлися теплими мордами об господинь. Господині сідали на маленький стільчик і починали доїти... З хати виходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг підтюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими огірками з пухирчиками.
Будинки в Обертениці були майже однаковими: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Між стовпами розміщувалася літня кухня: кам’яна піч, стіл і обов’язково ящички з квітами. Чоловіки в червоних штанях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.
Поступово з дворів виганяли корів. І тоді біля кожної хвіртки стояла карликова корівка, схожа на поні, проте з вим’ям, як у звичайної корови. Це також була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.
Почулося гейкання пастуха, і вулицею поволі побрела череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі подорожніх, що прямували до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними ґелґотливими вигуками. Він був один з Ахметового племені.
Мандрівники не зупинялися. Це коло мало бути коротшим від першого, але ця друга вуличка насправді була довшою. Нарешті мур закінчився і перед ними виросла церква з куполом, що нагадувала мечеть. Тільки замість мінарету приладнали дзвона. Ой, як довго довелося Марго примиряти між собою різновірців. Її ще й попереджали: переріжуть одне одного. Ач, не перерізали. Досі моляться всі в одному святому місці. Одні вважали грішним мати зображення святих у святому місці, інші вважали грішним їх не мати. Святих лишили тільки на тому місці, де був вівтар, та й то вони мали не лише європеоїдний, а й монголоїдний антропологічний типи. Натомість усі стіни рясніли голубими візерункаит, а підлога вистелена килимами.
Біля церкви-мечеті повернули знов у вуличку праворуч: наче назовні, а насправді — всередину. Третє внутрішнє коло, що мало бути меншим від другого, виявилося ще довшим. Хвіртки позамикалися, і вулиця спорожніла. Ахмет-поводир пришвидшив ходу.
Стало прохолодніше. На цій вулиці завжди було прохолодно. Тут вирощували лам і плели чудові вовняні речі. Жінки ходили у вовняних шкарпетках і вовняній безрукавці, вбиралися у рябу спідницю і білосніжну блузу з рукавом три чверті. Запиналися чорними з білим або сірим хустками із найтоншої вовняної нитки. Білосніжна блуза вважалася обов’язковим атрибутом жінки в Обертениці. Першим законом, який Марго прийняла, був закон про білі блузи й ідеально чисті клозети.
Повіяв різкий холодний вітер. Ахметпровідник поклав на плечі Марго накидку із тонкої шерсті лами. Накидка була ніжно-сірого кольору з геометричним візерунком на кінцях.
«Коли вже та пожежна вежа?» — щойно подумала Марго, як вона враз з’явилася: із суцільного дерева, з оглядовим майданчиком і масивними дзвонами. На вежі походжав іще один Ахмет у вовчій шапці і вивернутому кожусі.
Усі разом звернули праворуч і потрапили на вуличку, де жили Ахмети. Ці вирощували коней, ходили у вивернутих кожухах і вовчих шапках. Потягло кінським кізяком, сіном і печеним надворі м’ясом. М’ясо тут готували божественне: щось середнє між англійським стейком з кров’ю і карським шашликом. Головною приправою до нього було «чарівне слово», яке передавалося з покоління в покоління в суворій таємниці і не виходило за межі вулиці. Жінки на цій вулиці були чудові наїзниці, набагато кращі від чоловіків. І жінки на цій вулиці найлегше народжували і мали найбільше дітей.
Нарешті за поворотом мандрівники побачили величезне крислате дерево. Наблизившись, помітили почеплені на його гілках різнокольорові стрічки, золоті й срібні ланцюжки з хрестиками й образочками, коралі з дукатами, намиста. Прикраси були і почорнілі від часу, і цілком сучасні. «Моя липа», — з ніжністю погладила стовбур Марго і пригадала, як власноруч посадила її на цьому місці.
За липою відкривався чудовий краєвид Лисої гори. Так, гора була лисою від початку. Але Марго наказала засадити її колючим терням. Терня не приймалося дуже довго...
Ахмет спинився. За ним — решта. Ахмет оголив груди, поцілував талісман, що висів на червоній мотузочці на шиї, упав на коліна, якось дивно помолився, перевернувся через голову, вклонився на чотири сторони і почав уважно обстежувати чагарник. Мандрівники йшли за ним назирці.
Ахмет-провідник прорубував кривим ятаганом чагарник, немов шукаючи якийсь хід. Попереду з’явилася відома вже всім кам’яниста дорога вгору, однак той навіть не звернув на неї уваги, а прямував далі, по колу. Щось у нього не виходило. Він спинявся кілька разів для ритуальної процедури: спершу цілував талісман на шиї, потім молився, падав на коліна, перевертався через голову і кланявся на чотири сторони.
Нарешті знайшов те, що шукав. Він махнув рукою: мовляв «гайда за мною», і хробаком проліз у кущі. Обдираючи руки й одяг, усі полізли за ним. Там, за кущами, виявилася непевна стежка, яка йшла не вгору, а вниз. Вони довго пробиралися колючим тунелем, поки не опинилися біля отвору ачи в стіні, ачи в горі.
«Знову печери!» — важко зітхнули мандрівники і зібралися з силами, щоб подолати цю перешкоду.
Однак перед отвором Ахмет-провідник перепинив їх рукою. Коли всі скупчилися навколо отвору, він приліг до землі і видав дивний горловий звук, подібний на тірольські переспіви: «О-голо-гу-у!» Луна понесла цей звук печерами і повернула його назад, тільки в іншій, значно вищій, тональності. Ахмет похитав головою і хутко всіх повів стежкою назад. Назад було йти значно складніше: стежка вилася вгору.
Вилізши з кущів, вони заходилися шукати іншої стежки. Ахмет додав до своїх ритуальних дій ще й якийсь химерний танок на одній нозі, аби прискорити пошуки. Однак у нього нічого не виходило. Його охопив відчай. Хапався за голову і хитався, як китайський
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.