Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Щось підштовхнуло Марго зробити рішучий крок:
— Ахмете, дай-но я! Хоч ви і вважаєтеся найкращими провідниками, але це моє місце. Я, щоправда, дещо призабула, однак колись його знала найкраще.
Марго придивилася до кущів. Щось це все мало означати. Вона повільно пішла по колу. Здається, садили кущі не хаотично, а за якимось принципом. Яким же? Вона спостерегла закономірність: кущі були одного сорту, однак мали різний біологічний цикл: одні з них плодоносили і всихали, а інші лише викидали пуп’янки. Треба шукати під квітучими чи плодоносними? Що потужніше? Ні, стоп. Тут усе навпаки. Тут треба знайти мертві кущі. Здається, Ахмет такі й шукав. Ось один. Але це випадковий. Ось другий, а поряд третій і четвертий. Ось він: знак.
Марго інтуїтивно відчула: сюди!
Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повторили знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. «О-го-ло-гу-у!» Луна схопила цей вигук і не повернула.
Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.
«Васю загубили», — подумала Марго.
У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття знайоме — й не дивно: адже недавно вони вже подорожували у підземеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кращий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло падало плавно і не засліплювало, і останньому було видно не набагато гірше, аніж першому.
Ахмет зупинився. За ним зупинилися й решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього приятеля — козака Хведора Полохливця, що втік із поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому як рідному.
— Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш? — спитала Марго.
— Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите... — відмовив він хриплим голосом і закашлявся.
Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той задоволено вдихнув.
— Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш з нами!
— А вельмишановна пані мене простила?
— Та давно вже, скільки води спливло...
— Та я задля пані життя оддам...
— Ой-ой-ой! «Бреху-бреху!», як казала моя бабця Варка. Андибере, довбню!
Ніхто навіть не здивувався, коли Андибер став лупати «сю скалу» як мужній франківський каменяр.
— Обережно: лице! — кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.
— Ну й замурував ти себе, — розсміявся Андибер, — на віки!
— Файна робота! — оцінив Ахметпровідник.
— Слухай, Хведоре, а як ти теє... — зам’явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той справляв свої фізіологічні потреби.
— А я не теє... — відмовив той. — Безперервний цикл, утямив? Обережно: лице!
Довершивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.
Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, виписані, викарбувані їхні гріхи. «Я многоженець!»; «Грішу з одруженим»; «Хочу грішної любові»; «Порушив заповідь: не забажай жони ближнього»; «Обожнюю збочення!»; «Я, здається, хочу мужчину».
— Господи! — сказала Марго. — Ходімо далі.
Тепер усі простували мовчки, бо, запам’ятавши записані гріхи, намагалися вирахувати де чий.
Так ішли довго, поки спершу не засміялася Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявляли одне про одного. Нічого собі!
Ахмет знову зупинився. За ним і решта. В глибині почулися тихі кроки. До них наближалася ще одна рідна душа: Стефко Нечемний. Його вітали ще радісніше. Адже з ним було пов’язане приємне шарудіння зелених папірців.
— Приєднуйся до нас, Стефку!
— Тільки йдіть помалу, ребро болить!
Мандрівники рушили далі.
* * *
Нарешті вдалині вони побачили світло. Прохід звузився, і з отвору вони вилізли навкарачки.
Яскраве світло засліпило Марго. Вона довго звикала до нього.
Було сонячно і тепло.
Марго з насолодою вдихала це знайоме повітря. Його не можна порівняти ні з чим. Це запах екологічно чистого місця впереміш із запахом свободи.
Вона розправила плечі, ніби крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:
— О-ґо-ло-ґу-ґу!
— О-ґо-ло-ґу-ґу! — тисячами голосів відгукнулося їй.
Марго здригнулася і побачила величезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено відзначила: всі! Вони скупчилися навколо акуратно доглянутого англійського газона завширшки з футбольне поле, в центрі якого стояла вона.
— Пугу-пугу! — крикнула вона.
— Козак з лугу! — хором відгукнувся натовп.
«Боже, що я зморозила! — подумала Марго. — Може, крикнути «Слава Україні!»? А чи знають вони це слово? Краще не буду ризикувати.
Чого вони мовчать? Вони чогось чекають?» Марго відкашлялася і почала:
— Я, повелителька землі Обретеної (он як вона називається!) своїм іменем (щось не те, але хай буде) знімаю закляття з блудного Ахмета!
— Слава! Слава! — вибухнув натовп.
«Усе чи не все? — розмірковувала Марго. Якщо все, то чому вони всі не розходяться? Мабуть, таки не все».
Марго продовжила:
— За великі заслуги перед нашою землею і нашими людьми дарувати Ахметові звання Першого і надати у повне володіння йому, його жонам, його дітям, внукам і правнукам, усім його нащадкам внутрішнє коло Обертениці! Надаю також йому, а також усій його фамілії привілей (який же привілей йому дати?) виключного довічного права розводити коней і працювати провідниками!
— Слава! Слава! — скандував натовп.
«Слава Богу, хоч у тему ляпнула, — подумала Марго. — Ну й популярна ж тут особа — наш шеф. Цікаво, а що він таке геройське вчинив? І чи не посмертно я йому вручила привілеї? Треба проконсультуватися». І вона пошукала очима матінку Ісидору.
Та зрозуміла натяк і підійшла до неї.
— Як Ахмет? — почала здалеку Марго.
— Ой і звірячими були тортури.
— До нього застосовували якісь дивні тортури?
— Так, у нього стріляли якимись дивними пістолями,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.