Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Його слова прозвучали більше як загроза, ніж обіцянка. Я відчула, як холод пробігся по спині. Чому з усіх чаклунів мене “навчає” саме він? Я зітхнула й пішла далі, думаючи, що краще б він показав мені щось простіше, ніж ці нескінченні квіти. Можливо, це був би рецепт, як втекти, а не нова лекція про трави.

Ми йшли вузькою вулицею, бруківка якої була гладкою й чистою, ніби щойно помитою дощем. Магічні ліхтарі висіли на стінах будинків, і я уявила, як ввечері вони освітлюють шлях м’яким золотавим світлом.

— Як називається це місце? — звернулася я до Кассандра, намагаючись розглянути щось цікаве довкола. Мої очі жадібно ловили кожну деталь, щоб запам’ятати все й одразу.

— Зараз ми на вулиці Пряній, — відповів він, його голос звучав так, ніби це була лекція. — Це головна торгова артерія Аларії.

— Пряна? — перепитала я, піднімаючи брову.

— Так, — кивнув він. — Магазини спецій, трав, зілля, а також кілька майстерень з артефактами. Тут ти знайдеш усе, що може знадобитися для магічної роботи. Я хотіла поставити ще купу питань, але щось у його тономірності змусило мене промовчати. Він виглядав таким серйозним, що здавалося, навіть повітря тут підкорялося його правилам.

Я подивилася вперед і побачила, як вулиця звужується, а будинки стають дедалі химернішими. Вивіски магазинів були розцяцьковані витіюватими назвами: “Хмільний мед”, “Еліксирія”, “Затишна чайна”, а далі щось із назвою, яка змінювалася прямо у мене на очах. Це була майже усмішка. Чи то просто мої фантазії?

— А ринок? — запитала я, намагаючись втримати цікавість.

— Він далі, ближче до кінця Пряної. Ринок там… хаотичний, але колоритний, — сказав він із легким усміхом. — Саме тому я рідко туди ходжу.

— І, звісно, ти маєш на увазі, що “хаос” — це найгірше, що може бути? — зухвало кинула я.

— Ти починаєш розуміти мене, — відповів він так само серйозно, але я помітила ледь помітний блиск у його очах.

Ми повернули за ріг, і я побачила іншу вулицю, яка, здавалося, губилася десь у далечині. На її кінці можна було розгледіти невеликий вокзал із магічними вогнями, що миготіли над дахом.

— Це що, потяги? — запитала я, не приховуючи здивування.

— Саме так, — кивнув Касс. — Звідси потяги йдуть до інших міст Аларії.

— А в Англію? — з надією запитала я, роблячи крок ближче до вокзалу.

Касс зупинився й підняв одну брову, на його обличчі з’явилася насмішкувата усмішка.

— На жаль, жоден із потягів не курсує до Англії, — сказав він з іронічною серйозністю. — Аларійська залізниця не обслуговує смертні світи.

— Як зручно, — пробурмотіла я, закочуючи очі.

— Згоден, — спокійно відповів він. — Але якщо ти знайдеш карту, яка веде до іншого світу, я радо надам тобі рекомендації щодо транспорту.

Я пирхнула, але не відповіла. Його іронія вже почала ставати частиною мого повсякдення, і навіть я не могла не оцінити її.

Ми зупинилися перед невеличким будинком із вивіскою «Трави й зілля», де аромати спецій і трав витали в повітрі, перемішуючись із солодкуватим запахом випічки, який доносився з одного із затишних кафе. Вивіска була виконана в строгому стилі: золоті літери на чорному фоні. Через великі вікна я побачила акуратні полиці, заставлені баночками, склянками та мішечками з сушеними травами.

— І це твоя крамниця? — запитала я, вдивляючись у її ідеальний порядок.

— Так, — підтвердив він, киваючи.

— Вона така… серйозна, — я кинула на нього запитальний погляд.

— Серйозна робота вимагає серйозного підходу, — відповів він, навіть не зупиняючись. Його голос звучав так впевнено, що я ледь не повірила в це. Або він просто любить, щоб усе було ідеально?

Дерев’яний фасад будівлі, темний і трохи потьмянілий від часу, був обплетений виноградною лозою, що рясніла дрібними зеленими гронами. Вікна магазину, прикриті напівпрозорими фіранками, дозволяли заглянути всередину лише частково, але навіть цього вистачало, щоб помітити численні полиці, наповнені скляними банками і пляшечками. Двері, оббиті латунними пластинами й з великим круглим кільцем замість ручки, видавалися важкими, але, штовхнувши їх, я відчула, що вони відкриваються напрочуд легко. Здавалося, цей будинок дихає магією, а кожна деталь у ньому має приховану історію.

Всередині було прохолодно й затишно. Повітря насичував аромат сушених трав, деревної смоли й легкого відтінку лимонника. Дерев’яна підлога скрипіла під ногами, а під стелею висіли пучки сухих рослин: лаванди, чебрецю, розмарину. Вони створювали зелену завісу, яка легенько погойдувалася від кожного мого кроку.

Полиці тягнулися вздовж усіх стін, зроблені з такого ж темного дерева, як і фасад. Вони були вщерть заставлені скляними банками, пляшечками, коробочками й тканинними мішечками. На деяких банках красувалися рукописні етикетки з написами: «Відвар мирту для заспокоєння», «Настоянка звіробою», «Олія арніки». Інші стояли без підпису, і я здогадувалася, що лише Кассандр знає, що в них знаходиться.

Посеред кімнати знаходився великий дубовий стіл, вкритий рівними стопками книжок і невеликими мідними вагами. Біля столу лежала дерев’яна скриня, з якої виглядали коріння, обв’язані стрічками. Поряд стояв вітринний стелаж, за склом якого я помітила маленькі флакони із золотавою рідиною, які сяяли в променях світла, що проникали крізь фіранки.