Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

- Цінні скарби, ще потрібно постаратися заслужити. 

- Ми вже тричі встигли їх заслужити, мало не загинули там, а зараз знову пастки, де справедливість? - З тихого ниття вона перейшла на крик, а я її розуміла. 

- Не потрібно було йти сюди, разом із нами, а раз пішла, то терпи. Ні хто не казав, що буде легко. - Підняв голос Павло і вперше в його голосі я вловила металевий відтінок. 

- А ти не кричи на мене. - Не відступала сестра Джеймса. - Я доросла людина, маю право висловлювати свої емоції, коли захочу і де захочу. - Тут я не втрималася і фиркнула, але тільки щоб вона не почула.  

- Дорослий, та ви всі діти, - а ось це було прикро, - які думають, що пошук скарбів це так просто. Навіть емоції контролювати не можете. - Хто б говорив. 

- Ми діти?! - О, хтось не на жарт розлютився. - А ви, дорослі покидьки суспільства, які не можуть вести чесну гру. - Тут Емма була не зовсім права.  

Далі, я зрозуміла, що ці двоє не вгамуватимуться, і взяла ініціативу у свої руки.

- Тихіше, - прошепотіла я, ставши посередині них, - не забувайте, ми перебуваємо в старій печері, і голосно говорити тут не бажано. - І подивившись на їхні розсерджені обличчя, додала. - Стосунки, будете з'ясовувати на поверхні, це ясно?

Вони погодилися. Звісно, словами це виражено не було, але похмурий вигляд і мовчання, теж виглядає як згода. Поки ті двоє переводили дух, я вирішила озирнутися. Червона лінія на вході, кам'яні стіни, запалення смолоскипа, п'єдестал зі скарбами і не найменшого виду на пастки. 

- Отже, дорогі мої шукачі скарбів, які є пропозиції? - запитала я, обводячи всіх пильним поглядом. 

Почувши моє запитання, Павло зняв зі своєї голови капелюх і метнув за червону смужку. Хоч би потрудився пояснити, що він робить. Капелюх пролетів кілька метрів і впав, а я підняла одну брову. 

- І навіщо ти це зробив? 

- Якщо капелюх упав на підлогу, і не спрацювали арбалети, значить...

- Пасток з арбалетами тут немає. - Закінчила я.

- І проваленої підлоги теж. - Додав Валера, який з цікавістю, весь цей час, дивився, як двоє дорослих людей сперечалися. 

По-моєму, Валера був старший за нас усіх, а от чи старший він за Павла, я не знала. 

- Робимо висновки, пасток тут немає. - І як за командою, Емма рвонула вперед, переступаючи через межу.

Ми заплющили очі, боячись, що з нею може щось трапитися. Джеймс просто не пробачить нам смерть своєї сестри. Але на загальне щастя, нічого страшного не сталося, усі видихнули. Хлопці Павла і сам він, тільки здивовано подивилися на Емму, потім на нас. Зрозумівши, що все добре, всі члени команди кинулися до скарбів. Поки вони захоплювалися золотими монетами, коштовними намистами, браслетами, вазами тощо, я і Павло стояли біля червоної лінії і дивилися на них.

- Радіють як діти. - Почала я першою.

- Просто, вони й так діти. - Погодився Павло і продовжив. - Що далі?

- У якому сенсі? - Я подивилася на нього, трохи закинувши голову. 

- Як будемо ділити скарби? - Уточнив він.

- Ми все заберемо собі. - Твердо відповіла я, повертаючи голову до своєї команди, а він трохи розсміявся. 

- Так не піде. Шукали разом, а заберете ви?

- Поправочка, ми почали шукати їх першими, ми вкрали всі потрібні артефакти, ми розгадали загадки, ми відшукали щоденник.

- Занадто багато згадки ми. - Я розгублено подивилася на нього.

- Добре, що пропонуєш ти? - Голос звучав ображено.

- Половина. Одну вашій команді, іншу ми заберемо собі.