Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

- Обережно! - Крикнула Оксана, але було пізно.

Зі стін із характерним звуком вилетів арбалетний болт, він промайнув прямо переді мною, але я встигла відхилитися. Слідом за ним вилетів ще один, але він із силою встромився в кам'яну підлогу, прямо біля моїх ніг. 

- Назад! - Вигукнув Павло іншим, кидаючись до мене. 

Але тут, з протилежної стіни, активувався другий механізм. Заховані в різних місцях зброї, почали стріляти, з разючою швидкістю, що було не звично, адже минуло багато часу відтоді, як їх зарядили і спроектували. 

Стріли летіли з усіх боків, встромляючись у кам'яні стіни або підлогу. Валера і Нік відвели команду від входу, сховавшись у глибині коридору. Стріли не долітали туди, і я точно знала, що з ними все буде гаразд і вони не постраждають. 

Я, вдихаючи, зробила перекид убік, ухиляючись від чергової стріли. Було зрозуміло, що пастка спрацювала не випадково. Можливо, коли я йшла, наступила на кнопку або батіг, що й послужило активації. 

- Нам потрібно дійти до кінця, - прокричав Павло, ухиляючись від стріл, навіщо він пішов за мною, - там, може, є важіль або кнопка деактивації. 

Я погодилася, а він рвонув уперед, ухиляючись від чергового залпу, стрибаючи через простір, у якому болти встромлялися в підлогу. 

Йдучи за ним, я відчувала, як знаряддя свистіли просто в мене над головою. Лише бажання жити, та фізична підготовка, допомагали мені не впасти в паніку і ступор. 

Коли Павлу вдалося дістатися до кінця, куди стріли не могли долетіти й покалічити нас, він простягнув мені руку, я схопила її, що допомогло швидко пробігти черговий залп. Підійшовши до важеля, ми різко потягнули його в низ. Почувся скрегіт металу, після чого арбалети перестали стріляти.  Тиша повисла в повітрі, і тільки важкий подих нашого дихання порушував її.  

- Усе добре? - Запитав Павло, уважно дивлячись мені в очі. 

- Майже, - я подивилася на своє передпліччя.     

Як я й думала, одна зі стріл зачепила руку. З під порваного рукава куртки виднілася червона лінія, маленький струмінь крові текла в низ. 

- Боляче? - Поцікавився він, а в його очах я помітила іскру, суміш занепокоєння і доброти.

- Ні. - Я витерла кров серветкою і перев'язала хусткою. - Можете йти сюди. - Крикнула я команді.

З темряви з'явилися знайомі обличчя. Продовживши шлях, який переріс у гру на виживання, ми прямували далі. І нагадайте мені наступного разу, коли я знову захочу спуститися в чергову печеру, що робити мені там нема чого і це дуже небезпечно. 

Ми обережно увійшли в третю, за рахунком, кімнату. Сам коридор виявився досить запиленим. Тут було не так чисто, як в інших кімнатах, і можна лише припустити, що далі другої кімнати ніхто не заходив. Це, знаєте, було вельми втішним. 

Тут, стіни були викладені стародавніми кам'яними плитами, вкриті символами, що не належали іспанським колоністам. 

Коли остання людина перетнула поріг, кам'яні двері з гучним гуркотом зачинилися. Різкий звук луною рознісся по всьому простору. Павло в той самий момент повернувся, але двері були повністю заблоковані. 

- Що це? - Перелякано запитала Оксана, озираючись на всі боки. 

Мене охопило не велике хвилювання, оглянувши кімнату і подивившись на верх, я дещо помітила. Стеля - масивна кам'яна брила, почала повільно опускатися, супроводжувана зловісним скреготом. 

- Це пастка! - Прокричав Том. - Нас розчавить.

Усі в кімнаті на мить завмерли, а через хвилину пролунав брязкіт - стеля почала опускатися швидше.

- Потрібно знайти спосіб зупинити її! - Скомандував Павло, підштовхуючи нас до дій. - Шукайте кнопку або важіль!

Поділившись, ми почали обшукувати кімнату. Павло і я кинулися до лівої стіни, зробили ми це інстинктивно, і з погляду було помітно, що він не очікував цього. Нік і Оксана підбігли до правої стіни, обмацуючи її в пошуках прихованого механізму.  Валера та Емма досліджували протилежну стіну від входу, а Том - уважно вивчав підлогу, можливо, там теж міг бути прихований механізм.     

- Поліно, тут щось дивне, - сказав Павло, вказуючи на камінь, який злегка впав у стіну. 

Я швидко оглянула поверхню предмета. Символи на ній відрізнялися від інших. Вони вигладили так, немов говорили: натисни мене. Наче людина, що написала їх, шепотіла мені це, від чого по шкірі пройшовся холодок. 

- Це може бути кнопка, - зробила висновок я. - Але ми повинні перевірити це. Може, це ще одна пастка. 

Тим часом брила продовжувала опускатися, повільно, але невблаганно, наближаючись до підлоги. Повітря ставало важчим, і кожен наступний подих здавався важким. 

- Якщо ви не помітили, нас зараз придавить цією штуковиною, тож думайте швидше. - Порадив нам Нік.

Трохи колихаючись, я роздумувала. З одного боку, у нас немає іншого виходу, окрім як натиснути на неї, з іншого - може, нам ще пошукати, можливо, ми щось упустили. У цей момент всередині мене билися рішучість і страх. Поглянувши на Павла, напевно, шукала в його очах допомоги, він коротко кивнув. 

- Ну, добре. - Сказала я, натискаючи на плиту. 

Спочатку ні чого не сталося, напруга в кімнаті зросла. Але потім пролунало клацання, і в протилежному боці від входу відчинилися приховані двері. Стеля зупинилася, зависнувши всього за кілька сантиметрів від наших голів. 

- Двері! - Вигукнула Оксана, вказуючи на відкритий прохід. 

- Усі на вихід! - Скомандувала я, боячись, що може трапитися щось гірше. 

Щойно остання людина перетнула поріг, брила з гуркотом звалилася на підлогу, заповнивши коридор хмарою пилу. Усі по черзі почали кашляти, а перевівши подих і повернувшись йти далі, ми побачили гору скарбів. 

- Це вони?! - Вигукнула Оксана, біжучи до п'єдесталу. 

- Не так швидко. - Зупинив її Павло, показуючи на темно червону лінію біля її ніг. - Тут неспроста намальована ця розмітка. 

- Знову пастка, - заридала Емма, - чому не можна обійтися без них.