Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Парочка підвелася і вийшла. Якщо Любко й розмірковував, то лише півмиті. Він пробіг по гілці, опинився біля підвіконня і заглянув у відчинену кватирку. Ще мить знадобилася, щоб скинути кожушок, який нечутно впав на землю. Хлопець прослизнув у кватирку. З-за ледь прочинених дверей спальні неслися тяжке дихання і зойки.

— От сучка… — Любко підскочив до столу.

Зошит, у якому «сірий чолов’яга» робив нотатки, лежав на столі. Достатньо було погляду, щоб зрозуміти, що саме занотовував Галинин співбесідник.

«… студент другої групи… сказав… вчитель сказав… ще хтось щось сказав…»

Любкова рука вже піднялася, щоб забрати зошит, а потім він передумав. Зойки в сусідній кімнаті стали голосніші.

«Час вшиватися, — майнуло в голові, — все що треба — зроблено.»

Він підскочив до вікна, швиденько відчинив його, в обличчя війнуло нічною березневою свіжістю. Миттєво перебрався на карниз, на секунду затримався, подумавши, може, все ж варто забрати зошита, потім махнув рукою, закрив вікно й плигнув донизу. Саме в цей час двері в сусідню кімнату прочинилися, і звідти вийшов чолов’яга. Він вже був без костюма, навіть без трусів. Не підозрюючи, що за короткий час у кімнаті побували гості, пересмикнув плечима:

— Ба, яка гаряча… — потім налляв у стакани вина, забрав цукерки та повернувся до спальні.

Наступного ранку Любко поїхав додому.

А ще за тиждень педшкола була вражена жахливою новиною: Галину Перебийніс знайдена біля двоповерхового будинку застреленою. На грудях — записка: «Таке чекає на всіх сексотів».

РОЗДІЛ 12

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ТРАВЕНЬ 1940

У Стасові з’явилося багато людей у формі. Поруч із селом закінчували будувати аеродром. За березень та квітень спланували злітну смугу, засіяли її травою. Поруч почали будувати казарми, їдальню, диспетчерську вежу, ще якісь приміщення. З’явилися і літаки, великі, пасажирські, і коротенькі, товстенькі, з обрубаним носом. Не треба було довго вдивлятися, щоб зрозуміти, що ці літаки — військові. Село непокоїлося, цілий день на летовищі щось гуло та стріляло. Запахло бензином — неподалік збудували бензосховище. Аеродром був цивільний, тому треба було возити пасажирів, для чого зі Стасова до Тернополя наприкінці травня пустили рейсовий автобус. Це сподобалось мешканцям села. Такого досі ніхто й не чув: сів у автобус і за годину в Тернополі. Автобус, правда, ходив не дуже часто, усього кілька разів на день, але раніш і такого не було.

Те, що в селі з’явилося багато військових, не сподобалось станичному. Де військові — там патрулі, комендатура, особливі відділи і таке інше. Але, незважаючи на цю нову обставину, організація планів не змінила, а згідно плану треба було налагодити вишкіл молоді зі справжніми стрільбами.

— Любку, а скажи-но мені, будь ласка, чи мав ти колись нагоду постріляти? — губи станичного склалися в посмішку, що заховалася у вусах, але очі гляділи спокійно, навіть вимогливо.

— Стріляти? — здивувався Любко, — нащо мені?

Тепер вже здивувався станичний:

— Тобто як, нащо? А як же ти збираєшся здобувати волю? Чи вважаєш, що хтось її тобі подарує? Ні, дорогенький… Волю треба виборювати зі зброєю в руках! Іншого шляху нема! А перш, ніж ти підеш воювати за волю, треба цієї справи навчитися! Зрозуміло? Навчитися, інакше тебе вб’ють у першім же бою! І загинеш ти ні за цапову душу, це я тобі обіцяю. Щоб бодай щось робити, треба це знати. Ось чому я тебе питаю: чи вмієш ти поводитися зі зброєю?

Любко знизав плечима. Досі тримати в руках зброю йому не доводилося.

— Отже так, — готуйся. За тиждень підеш у ліс.

— У ліс?

— А ти що, стріляти тут, у селі, будеш? Щоб тебе енкаведисти злапали? Любку, ти як дитина… А ти ж є дитина…

— Я?! — обурено здійнявся Любко.

— Доволі вже, — перепинив його пічник, — вгамуйся. З батьками сам залагодиш справу, чи мені переговорити?

— Та вже сам якось…

— Ну, дивися, а то можу і я.

Вдома сиділа сестра. Вони з матір’ю про щось шепотілися, і коли Любко зайшов у хату, замовкли, а Марічка ледь зашарілася.

— Сестричко! — радісно вигукнув Любко, — Як там твоє подружнє життя? Чи не ображає Василь?

— Та що ти… — Марічка аж розгубилася, — На руках носить!

— Ну… Так вже й на руках…

— А ти що думаєш? В нас дитинка буде…

— Он як… Ну, сестричко, поздоровляю! Тоді ясно, чого це Василь тебе на руках носить!

Він дочекався, доки мати вийшла надвір, і вони залишилися у хаті самі.

— Чуєш, Марійцю, мені за тиждень потрібно поїхати в одне місце, так от… Щось би таке батькам сказати, щоб не дуже питали? Може, щось порадиш?

— В одне місце… В одне місце… — перекривила його Марійка, — до лісу їдеш? На вишкіл?

— А ти звідки знаєш? Ти що, теж у справі?

— Ще раніш за тебе!

— І мовчала?

— Про справу не з тим, з ким можна…

— А з ким потрібно! — підхопив Любко.

— Ти ось що, — сказала сестра, — ти татові так і скажи, що їдеш у ліс, на вишкіл. Але лише татові, а тато сам знайде, що мамі сказати. Навіщо, щоб вона зайвий раз хвилювалася?

Любко так і зробив, і все вийшло дуже добре. Що казав тато мамі, він не знав, але коли за тиждень почав збиратися до лісу, мати лише посміхнулася сумно, мовляв, що ж тут поробиш?

У лісі було здорово. Травень видався теплим, вітру майже не було. Сонечко вже добряче припікало, усюди зеленіла травичка, починали квітнути кульбабки. Надійно захищало від сторонніх поглядів молоде ніжне зелене листя. Правди ніде діти, вночі ще було холоднувато, але хлопці влаштували добрячі курені і від холоду не потерпали. Загін був невеличкий, лише десять юнаків, усі були з різних сіл, тож один одного не знали. Спершу командир наказав забути свої імена, і кожному було присвоєно псевдо.

— До Вовка ти ще не доріс, — пожартував, коли Любко назвав йому псевдо, яке волів би мати, — наразі ти схожий на вовченя.

— Та я!.. — завівся з півоберта Любко, — та я у… — і замовк. Згадав, як станичний наказав: нікому, ні з якого приводу про події в Тернополі не розповідати.

Так Любко став Вовченям.

Навчання почали дуже незвично. Вишикувавши усіх на галявині, командир промовив:

— По-перше, звертатися до мене: друже командир. Звати мене Хмара. А по-друге, ось вам перше завдання: десь тут є схрон. Його треба знайти.

Посипалися питання:

— Де? Який? Великий чи малий? Чи давно зроблений?

На усі ці запитання Хмара лише посміхнувся:

— Ач, які розумні! Може, вам ще вказати,